-Віро, що знову?

Михайло прийшов із роботи і в черговий раз застав дружину у сльозах.

-Нічого, Михайле. Нічого. Так… Молодість минає, а я наче й не живу. Ми нікуди не можемо поїхати, вічно ці проблеми, і все інше. Щось постійно трапляється. То на роботі проблеми, то ще щось. Набридло це все! Набридло!

-Ти це через подорож, чи що? Віро, та зрозумій, навіть якби мені вдалося на роботі відпустку в цей час взяти, зараз краще гроші поберегти. Це навіть добре, що цього року нікуди не вдасться поїхати. Підзбираємо на наступний. Може, навіть із будинком щось вдасться…

-З будинком? – мало не вигукнула дружина. – Та здався мені цей будинок, Михайле! Я жити хочу, а не на городі копатися!

-Хто говорить про город, Віро? Свій будинок це не обов’язково город. Свій будинок — це інше. Це свобода, свіже повітря, жодного шуму з дороги, як у нас. Знову ж таки, дітям буде де розгулятися…

Дружина звично закотила очі.

-Михайле, ну які діти? Ми вже про це говорили. Дім, діти. Ми на ногах ще не стоїмо, не можемо навіть раз на рік дозволити собі подорож на море. А ти про дітей. Так і взагалі. Зараз такі непрості часи, я навіть про дітей думати переживаю. Хто знає, що на нас чекає?

-Та ніхто і ніколи цього не знає, Віро, тільки всі народжують і не переживають.

-Добре, Михайле, гаразд. Ти знову завів свою шарманку.

Вона змахнула сльози і кинула погляд на красивий золотистий годинник у вітальні.

-Ой, що це я сиджу? Мене ж Оля чекає на нігті!

Михайло зітхнув.

-Сьогодні допізна?

-Так любий.

-А поїсти?

-У холодильнику є сосиски. А макарони я вже відварила.

Вона цмокнула його в щоку і пурхнула «на нігті». Михайло взявся було за газету, але потім відклав її убік. Поклацав каналами без особливого інтересу і вимкнув телевізор. Немає настрою ні на що. Він почувається пригніченим і втомленим.

Їхні стосунки з Вірою його давно не особливо влаштовують, але що робити? Що? Розлучатися він не готовий. Вони одружилися за коханням і довгий час він заплющував очі на її непростий характер. Але останнім часом… Їхні постійні суперечки про дітей, її інфантильність, перепади настрою, примхи… Все це порядком набридло.

Він працював, не покладаючи рук, заробляв на їхнє безбідне світле майбутнє, мріяв про будинок, про дітей, а вона мріяла тільки про розваги, нові речі та подорожі. Михайло чекав, що вона зміниться, подорослішає. Тільки нічого не відбувалося.

Їм вже не двадцять років. Їй виповнилося цього року 31 рік, йому 33. Настав час уже будувати справжню родину, але Віра і чути про це не хотіла. Як тільки він заводив розмову про дітей, кидалася у сльози. Нагадувала, скільки у них проблем, скаржилася на те, що зараз непрості часи і він згортав цю тему.

Дружина повернулася додому ввечері і одразу скорчила невдоволену гримаску.

-Уявляєш, Михайле, помади, якою я завжди користувалася, ніде немає! Ніде! Ні на замовлення, ніяк! Це що взагалі? А мої улюблені парфуми?

-Знайди інші … – відгукнувся Михайло, не відриваючись від ноутбука. – А помад повно на кожному кроці.

-Так? Може, ти пропонуєш мені помаду в переході купувати? Там великий вибір! Мені потрібна МОЯ помада, якою я користуюся вже десять років! Але тепер її нема!

Михайло зітхнув.

Через тиждень Михайло повернувся додому раніше звичайного і з подивом виявив тещу, яка сиділа у них у вітальні і обіймала дочку, що плакала.

-Людмило Олексіївно, привіт! А що сталося?

-Сталося, Михайле. Віра вагітна, – вона знову повернулася до дочки і засюсюкала. -Дівчинка моя, ну не плач. Ну досить. Не хочеш, переживаєш, тоді й не треба. Вирішувати тільки тобі термін ще дуже маленький.

Людмила Олексіївна заспокоїла Віру і поклала в ліжко, потім, щільно прикривши двері, жестом запросила Михайла на кухню.

-Що, Михайле, я можу тобі сказати? Віра не готова.

-Що значить, не готова? Якщо так сталося, то, звичайно, треба народжувати. Та й не дівчинка вже. Вплиньте на неї, Людмило Олексіївно!

-Я не буду нічого робити, Михайле! -Підняла руки теща. – Це має бути цілком і повністю її рішення! Ні значить ні! Якщо вона не хоче, нехай йде на процедуру. Поки не пізно, все пройде швидко.

-Та як ви можете таке казати? Так ще так спокійно? – не витримував Михайло. -Це і моя дитина теж! Я хочу. Дітей! – вигукнув він.

-Не треба на мене сваритися, Михайле. Вирішуйте самі. Ви дорослі люди. Домовляйтесь. Зараз прошу тебе, дай дівчинці відпочити, а потім…

Наступного дня Михайло вирішив серйозно поговорити із дружиною.

-Віро, я ось що тобі скажу. Якщо ти зробиш це, вважай, що ми розлучені, – його голос здригнувся, але він знав, що не пробачить Вірі, якщо вона піде на процедуру.

Дружина, як ні в чому не бувало, фарбувалася біля дзеркала. Здавалося, від вчорашніх переживань не лишилося й сліду.

-Добре.

-Що добре?

-Добре, я не нічого робитиму. Нехай іде, як іде, якщо так вийшло.

Михайло здивувався від такої зміни.

-Але … Ти хочеш цю дитину?

-Так я хочу. Я все зрозуміла. Нам справді час.

Він ходив окрилений. Постійно заглядав у дитячі магазини, дивився крихітні дрібнички та іграшки.

“Я буду найкращим батьком” – з усмішкою думав він, скуповуючи дитячі речі, які самозабутньо клали йому в кошик продавці.

«Якщо буде дочка, я її носитиму на руках. У всіх сенсах. А якщо син, їздитимемо разом на футбол, на рибалку. Навчу його всьому, що вмію сам. Буду займатися спортом разом з дітьми, ходити за грибами та ягодами, влаштовуватиму пікніки! Та й Віра, коли з’явиться маленький, обов’язково пом’якшить і стане прекрасною матір’ю. Вона поки що не розуміє. Просто не розуміє.

Усі його мрії перервав телефонний дзвінок: Віра, вся у сльозах. Він був на роботі, але кинув усе та поїхав додому.

-Це … Я була вдома одна і … Тут почалося. Я зрозуміла, що щось не так і зателефонувала мамі. Вона приїхала і ми викликали швидку.

-А мені чому не подзвонила?

-Я подзвонила мамі, Михайле! Подзвонила мамі ось і все, – схлипнула вона. – Вони сказали, таке часто буває на ранніх термінах. Нічого не можна було вдіяти. Це нічого. Правда, півроку з тепер доведеться почекати, щоб спробувати знову.

-Я ось тільки одного не розумію, а чому тебе в палату не поклали?

Віра знизала плечима.

-Не знаю, вони зробили все, що було потрібне і відпустили додому. І взагалі … Не питай мене ні про що, будь ласка, мені дуже погано – знову заплакала Віра.

-Добре Добре. Все не буду. Ти відпочивай.

Михайло був розчарований. На роботі все валилося з рук, але гірше, що вдома він бачив дружину, яка ніби взагалі не переживала.

-У кожного свої способи справлятися з переживаннями. Я просто намагаюся не зациклюватись, Михайле. І тобі раджу. Вийди кудись, провітрися. Стане легше – вона знову чепурилася біля дзеркала, як ні в чому не бувало.

-Ми могли б сходити разом.

-Так, рідний, але сьогодні я домовилася з дівчатками з роботи. Іншим разом.

На вихідні Віра попросила відвезти її до Людмили Олексіївни на дачу.

-Я трохи побуду, Віро, і поїду. Дуже багато роботи. Приїду по тебе завтра, добре?

-Звичайно. Переночую там. Мама буде дуже рада.

Вони попили чаю з пирогом, який Віра купила в їхній улюбленій пекарні, і Михайло зазбирався. Людмила Олексіївна все кидала на нього дивні жалісливі погляди, ніби хотіла щось сказати, але не наважувалася. Йому не хотілося ні з ким обговорювати те, що було на душі.

-Я поїду вже. До завтра, Віра. Людмила Олексіївна.

Вже на виїзді з села, він зрозумів, що забув телефон на маленькому столику, що стояв неподалік альтанки. Михайло припаркувався і вирішив не розвертатися, залишив машину трохи осторонь дороги і пішов пішки назад.

Жінки так і сиділи у садку. Він вирішив забрати телефон і непомітно піти, як раптом почув приглушений голос Людмили Олексіївни.

-Знаєш, доню, я так не можу. Мені не по собі, що ти так обманула Михайла. Я взагалі не хотіла у всьому цьому брати участь. Ох, Господи. На нього ж і дивитись важко! Він так мріяв про цю дитину!

-Мамо, заспокойся! Нічого страшного не сталося. Навіть спеціалісти сказали, що на такому терміні – це нічого. А що скажеш мені робити? Ну, не хочу я дітей! Принаймні не зараз – це точно!

Михайло різко видихнув і підійшов до столика, за яким сиділи Віра та Людмила Олексіївна. Віра підняла на нього здивований погляд, а Людмила Олексіївна прикрила рота рукою.

-Так ти це зробила? Сама вирішила та зробила? – рівним безбарвним голосом запитав він.

-Так. Я зробила. І що? -З викликом запитала дружина.

-Я попереджував. Щоб завтра твоїх речей у мене вдома не було.

-Михайле, ти чого? Ти серйозно, чи що? – усміхнулася Віра.

-Посмієшся на розлученні.

-В сенсі? То ти розлучаєшся зі мною?

-Так.

Вона засміялася, а потім вигукнула:

-Ну і щасливої дороги, чоловік! Думаєш, на тобі світло зійшлося клином? Помиляєшся! Мені ж краще буде! Знайду нормального чоловіка!

-Та йди ти, – сказав Михайло і вийшов.

Він йшов до машини і думав, що повинен відчувати сум’яття,  розгубленість… Але нічого цього він не відчував. Навпаки, душа потихеньку сповнювалася незвичайним спокоєм, якого він так довго не відчував. Їм із цією жінкою вже давно не по дорозі, шкода, що він так довго цього не розумів.

Михайло сів у машину і поїхав, жодного разу не озирнувшись.