-Михайле, а хто в нас був? Що це?! – Марія з непідробним здивуванням показувала пальцем на купу біленьких шматочків на підлозі… Ці шматочки колись були чудовим сервізом з найтоншої англійської порцеляни… Тим самим сервізом через який Марія посварилася зі свекрухою.

-Мама… – простягнув Михайло, відразу все зрозумівши …

***

…Михайло і Марія товаришували зі школи. А на третьому курсі інституту побралися. За коханням, а не за розрахунком або через вагітність. Хоча сусідки, а ще добрі однокурсниці вперто шукали підтвердження своїх здогадів на талії Марії. І не знаходили – вона була струнка, як берізка і гнучка, як лань.

Михайло вже підробляв, будучи айтішником, і тому вони вирішили винайняти квартиру, як тільки подали заяву до ЗАГСу. Хоча в обох попереду маячили спадкові квартири.

Але це у перспективі, як думали вони. І Марія і Михайло були єдиними дітьми у своїй родині. І в них обох були бабусі. Улюблені, не дуже старенькі та порівняно здорові. Але, як кажуть – людина припускає, а Бог вирішує. Так і сталося.

Несподівано і раптово пішла в інший світ бабуся Михайла і двокімнатна квартира в прекрасному районі міста стає його власністю. У подарунок коханому та єдиному онукові. За заповітом. Родичі, що проводили бабусю в останню путь, не порушивши ні термінів жалоби, ні православних звичаїв. Все як належить. Але, як кажуть, життя продовжується. Так і в їхньому випадку.

Михайло з Марією вирішили створити з бабусиної спадщини справжнє подружнє та затишне гніздечко. Із перспективою на майбутнє. З дітьми та домашніми улюбленцями. Але це згодом. А поки що все для них – кохання, подорожі та всі задоволення життя. Для цього і надано молодість.

А на час ремонту таки вирішили зняти житло. Як і планували, власне. Але тут увімкнулась свекруха Наталя Іванівна.

-Ще чого! Квартиру винаймати… Не дозволю!

– Вона жартівливо махала пухким пальчиком перед носом Михайла. – У нас із татом трикімнатні хороми та один син.

Ось тепер і невістка.

– Вона великодушно глянула на Машу.

– І ми з татом будемо удвох у трьох кімнатах, а мої дітки, – натиснувши на це слово, вона знову багатозначно глянула на Марію.

– Мої дітки на чужих ліжках спатимуть? Все, переїжджаєте до нас і справа з кінцем. Не обговорюється. – закінчила мову свекруха.

І вони переїхали, з надією, що ремонт у їхньому гніздечку закінчиться незабаром. Хоча Марії це дуже не подобалося. Їй взагалі не подобалася ця надто яскраво нафарбована, гучна та самовпевнена жінка. Але Марія вирішила закрити на це очі, бо ж ця жінка – мати її чоловіка.

Вони прожили у батьків чоловіка майже чотири місяці, весь час поки у їхній квартирі повним ходом йшов ремонт. Потрібно віддати належне Наталі Іванівні – вона їх практично не чіпала.

А вони її особливо й не бачили. Батько Михайла, Віталій Семенович, обіймаючи керівну посаду, працював, як кажуть, від зорі до зорі, часто мотався по відрядженнях. Наталія Іванівна “очікувала” чоловіка вдома, займаючись виключно власною персоною.

Прибирала в квартирі помічниця, що приходить, їжа доставлялася додому вже готова. А свекруха коротала час за переглядом серіалів та відомих шоу. А у вільний від цього час ходила по салонах та масажних кабінетах – підтримувала себе у формі. Тому до них їй не було жодної справи. Хіба що висловити свою дуже цінну думку, навіть якщо її ніхто не питав.

Квартира була відремонтована і почався найприємніший час – час вибору меблів та необхідного начиння та посуду. Усього того, що робить квартиру затишним житлом, а не складом із речами.

-Хочу величезний шкіряний диван та камін! – радісно вигукувала Марія, гортаючи журнал із дизайнерського мистецтва.

-Шкіряний диван зіпсує кіт. А камін у квартирі непрактично, та й не модно, – коментувала свекруха.

-Але у нас немає кота … – розгубилася Марія.

-Буде. Всі наречені після одруження починають нудьгувати і заводять кота. Це таке розминання перед дітьми, – авторитетно заявляла Наталя Іванівна.

-І ми не хочемо поки що дітей, – намагалася відстояти свою самостійність Марія. Марно.

-Так вони іноді з’являються без бажання. І у вас буде так! – переможно посміхалася свекруха. Ну що тут скажеш…

Тут Марія купила кавовий сервіз. Не китайський, який  продається в будь-якому супермаркеті, а справжній англійський сервіз. З найтоншої, породистої порцеляни.

Високий кавник з вигнутим витонченим носиком і білі тонкі чашки з блюдцями. Пити з них каву було справжнім задоволенням. Чашки немов співали, несучи благородний напій, а кавник вторив їм мелодійно, брязкаючи носиком об край… І коштувало це задоволення насправді досить недешево. Свекруха оцінила покупку одразу ж.

-Боже, яке міщанство, – скосилася вона на білу красу.

– Давно вже модні сучасні лінії. А це так… старомодно, – скривилася Наталя Іванівна, але було видно, що вона зачарована посудом.

Тепер щоразу, приходячи до них, вона просила філіжанку кави і пила, насолоджуючись, саме з цих філіжанок. Марія, жартома, одного разу запропонувала їй інший посуд, але швидко дістала порцеляновий, зустрівшись з похмурим поглядом свекрухи.

…-Так що це таке, Михайло? Що мама… Це що? Це те, що я подумала? Вона приходила до нас випити каву поки нас не було вдома?! Без дозволу?! А звідки, соромлюся спитати, у неї ключ??!! – зазвичай спокійна Марія розійшлася не на жарт. Те, що сталося, не вкладалося в неї в голові. І не піддавалося жодній логіці.

-Марія, ну заспокойся ти, заради Бога. Я сам нічого не розумію… Ну крім неї нікому звичайно. Хіба що бабуся приходила сьорбнути каву. – намагався пожартувати він, але відразу ж осікся, побачивши погляд Марії. – Вибач, сонечко. Ну я не знаю, що вона за людина! І не пам’ятаю, звідки в неї ключ, клянусь! Дав, видно, колись давно й забув… А може, вона сама взяла, хто його знає.

-Може й сама. Звичайно. Ти вважаєш це нормальним взагалі, Михайле? От скажи мені. Ти уявляєш, щоб так вчинила моя мати? Га? Я-ні. І що тепер робити? – Марія мало не плакала від образи.

-Ну потрібно все це викинути та вимити підлогу від кави для початку. А потім подзвонити мамі.

Подзвонили.

-І що? Ну, приходила. Я у справах їздила і вирішила до вас заскочити. А вас вдома немає. А мені так кави захотілося. Я й зайшла, тим паче ключ є. Так, впустила кавник. А з ким не буває. Тяжкий, мокрий, з рук вислизнув. Я ж казала, міщанство це непрактичне та старомодне. Ти що, тепер сваритимеш матір через ці скельця, так? Ну, впустила і що! Здоров’я, воно дорожче! Мені між іншим зле стало, а ти кавник, кавник…

Щільна завіса…

-Мамо, ну ти хоч розумієш, що це негарно. І те, що без дозволу до нас прийшла, і те, що кавник впустила. І ти ще замість вибачень поводиться так, ніби ми винні.

-Я? Вибачатись? Ти що, синку? Отетерів зовсім? До речі, я твоя мати, а ти вибачатися просиш. Кавник матері рідної дорожчий? Ну-ну, ну-ну… – поклала вона слухавку.

Наступного дня прийшов слюсар і поміняв замки дверей. А Марія, зітхнувши, замовила такий самий кавник. Не розлучатися ж із мрією через свекруху? Життя потихеньку налагоджувалося.

Затьмарювало їхній спокій лише те, що Наталі Іванівна не відповідала на телефонні дзвінки. Образилася видно… Хоча Михайло сказав, що вона довго не злиться. Як він був правий!

-Що, значить, замки змінили? Мати тепер, значить, і зайти не може до рідного сина? Через якийсь сервіз не пускаєте? А як ви у мене чотири місяці жили, та на всьому готовому! Забули, так? Безсовісні! Знати вас не хочу! – зі сльозами поклала вона слухавку.

Тут вже Михайло не знав, що сказати. По-перше від безсовісних маминих слів з приводу їхнього “халявного” проживання. «Халява» обійшлася їм дорожче за орендоване житло. Так як багато маминих доставок і хотілок Михайло оплачував у повному обсязі. І, до речі, всі ці витрати у банківському кабінеті залишилися.

Перевірити можна. А ще Михайло здивувався від маминого нахабства і від її впевненості в тому, що вона нічого поганого не робила. Подумаєш, у гості прийшла до сина, коли той із дружиною на роботі. Подумаєш, каву собі зварила самостійно на чужій кухні і кавник дорогою впустила. А що такого? Адже не чужі. Родичі…