За сніданком Марина просто здивувала Надію Іванівну своєю заявою, запитавши єлейним голоском:

– Мамо, я в суботу тебе хочу з деким познайомити, до обіду до нас запрошу, ти будеш вдома?

– Звичайно буду! – Надія Іванівна не стала Марину розпитувати хто та звідки. Приведе – побачимо. Але в душі трохи здивувалася. Марина давно в розлученні, колишній ніби їй геть-чисто змнінив бажання ще раз заміж виходити. І з чого це вона раптом? Видно красень, чи багатий чоловік, не інакше.

Надія Іванівна з донькою Мариною та онуком Денисом утрьох живуть. Квартира у них трикімнатна, кожному по кімнаті. Коли пішов чоловік Марини Віталій, всі, мабуть, тільки раді були.

Денис не пам’ятає батька, Віталій одразу ж до матері в інше місто поїхав, там його одружили і він до сина навіть не приїжджає. Копійки якісь шле, та й Бог йому суддя, у них і без Віталія вистачає.

Сама Надія Іванівна доньку одна виховувала. Все життя вона перукарем працює поряд із будинком. Робота чудова, по-перше, Надії сама робота дуже подобається – робити людей красивими. Ну плюс і гроші вдячні клієнти їй у кишеньку іноді кладуть від душі. Надія Іванівна від таких чайових не відмовляється, теж підмога!

Надія Іванівна спочатку шкодувала, що Марина вступила до медучилища, хотіла, щоб дочка з нею в перукарні працювала. Але у Марини теж виявилася робота для життя непогана, їй дуже подобається. Відпрацює спочатку вона свою зміну в поліклініці медсестрою, а потім йде діткам маленьким масаж робити або ще щось.

Так вони й жили ці п’ять років, Надія з перукарні йде, продукти купити дорогою додому та булочку онуку. Вдома вже Денис бабусю чекає. А Марина наступного дня у поліклініці працює, чи масажі вдома робить.

І все в них гаразд і дружно було.

У суботу, ближче до обіду, дзвінок у двері пролунав. Марина одразу кинулася відкривати. Надія миттю глянула – у доньки рум’янець на щоках з’явився, сама причепурилася. Навіть цікаво, для кого вона так старається?

Чути, як двері відчинилися, шушукаються, тут раптом Денис почув, побіг радісно, з вигуками:

– Дядько Михайло приїхав!

Цікавість у Надії Іванівни зашкалила, і вона вийшла зі своєї кімнати, привітно посміхаючись.

У їхньому просторому коридорі стояв молоденький хлопець, і зніяковіло посміхався.

З одного боку від нього стояла сяюча Марина. З іншого повис на нозі гостя, тримаючись за його руку, задоволений Денис:

– Дивись, бабусю, дядько Михайло приїхав!

Видно було, що вони знайомі не один день.

– Здрастуйте, Надія Іванівно! – хлопець простяг їй коробку улюбленого зефіру у шоколаді. Мене Михайло звуть… ми з Мариною…у нас із Мариною…

– Мамо, це Михайло, він зі мною в одній школі навчався молодший на два класи. Працює у районі на заводі. Михайло якось занедужав і прийшов до нас у відділення. Уявляєш, він у мене ще в школі був закоханий, а я його не помічала, він же менший був, — весело розповідала Марина, поглядаючи на Михайла. А він вдячно їй кивав.

– Ну, проходьте, – привітно запросила Надія Іванівна, а сама подумала, що цей Михайло і зараз не дуже ще й дорослий. Пацан якийсь і що тільки Марина в ньому знайшла? Сама вже мати, Денису скоро шість, а цьому Михайлу двадцять три мабуть, а виглядає і того молодшого!

– Ну, як він тобі? – Ввечері, вже проводивши гостя і уклавши спати Дениса, запитала Марина. – Правда класний? Мама ти не уявляєш, він просто супер! А ти бачила, Денис до нього як тягнеться? Ми всього раз п’ять разом погуляли, так Денис тепер липне до нього, а Михайло з ним так здорово займається! І знаєш, Денис його слухається.

А ще Михайло вечорами таксує, він на наше весілля збирає. Ми хочемо побратися і в нас якийсь час пожити, як ти до цього ставишся? Михайло кімнату в іпотеку взяв, з батьками не живе. Ми хочемо кімнату поки здати, і на квартиру підзбирати, Михайло таксувати буде. Тоді й з’їдемо, ти як, мамо?

Надія Іванівна була трохи приголомшена таким натиском. Треба ж, як Марина його розхвалює, очі світяться, а казала, що більше заміж нізащо не піде.

Це скільки ж вони вже зустрічаються з ним, що встигли так все розпланувати?

– Ми з Михайлом четвертий місяць зустрічаємося, – ніби почувши мамині думки, продовжила Марина. Мамо, ну ти так і не сказала, як тобі Михайло? – дочка запитливо дивилася, наче це було питання життя. Надія Іванівна не знала, що й сказати, і ляпнула перше:

– Та ніби гарний хлопець, молоденький тільки!

– Гарний, мамо, ти навіть не уявляєш, який гарний! Ну що, тоді Михайло до нас переїжджає, гаразд? Бо у нас на його кімнату вже мешканці є!

Надія Іванівна застигла від такої несподіванки:

– Як переїжджає? Вже? А як же ми будемо жити?

У неї перед очима майже все життя промайнуло.

Як Марина у неї народилася, виросла, чоловіка цього Віталіка привела, Денис народився, потім Віталій пішов.

І раптом зараз, коли все нарешті налагодилося, Марина хоче в будинок привести якогось Михайла?

– Мамо, ну я по твоїх очах бачу, що ти не рада? Ти що, думала, що я, як і ти, все життя одна буду? – здивувалася Марина.

– Ну ти начебто сама так говорила? – нагадала Надія Іванівна.

– Сама казала… – Марина ображено подивилася на маму. – І що, що казала?

У дверях дитячої раптом з’явився заспаний Денис:

– Мааам, я прокинувся і не можу заснути! Мамо, а дядько Михайло колись знову прийде?

– Так, з вами все ясно, ви всі змовилися, йдемо Денисе, я тобі казку розповім! – і Надія Іванівна пішла з онуком у дитячу.

Але на ранок Надія Іванівна відійшла, вона взагалі відходлива, і йдучи на роботу, запропонувала:

– Марино, ти запрошуй свого на вечерю, я його щось погано розглянула, а то як ми разом то житимемо. Треба ж хоч дізнатися одне одного краще!

Марина засяяла: – Мамо, дякую! Я знала, що ти зрозумієш мене. Ти не думай, мамо, він такий…!

– Такий, сякий, знаємо ми вас, таких, – бурчала собі під носа Надія Іванівна, зачиняючи двері квартири.

Невже всі її плани на спокійне життя впадуть ось так, відразу? Адже вона ще й сама не стара, ще пожити нормально хочеться.

Приблизно за тиждень у Надії Іванівни почалося інше життя.

Речей у зятя виявилося зовсім небагато, у Марини в шафі вмістилися. Весілля намітили за місяць, заяву вони вже подали.

Рано-вранці, коли всі ще спали, Михайло тихо вставав і йшов таксувати, підвозив людей від залізничної станції на роботу. Потім прибігав додому, вони з Денисом їли кашу, Михайло вів Дениса в садок і біг на роботу на завод. Увечері все повторювалося, після вечері Михайло таксував.

У вихідні Михайло першого ж тижня полагодив все, що було зламано вдома. Бачок унітазу, мікрохвильова піч, духовка від плити і телевізор на кухні. При цьому Марина з Денисом та Михайлом ще встигали і погуляти, і купити все, що їм веліла Надія Іванівна.

– Ось це живчик, жвавий хлопець! Він завжди такий спритний? У мене від нього голова кругом, – дивувалася Надія Іванівна. На що Марина їй гордо відповіла:

– Михайло навіть краще, ніж ти думаєш, мамо!

Якось за вечерею, вже після скромного весілля в родинному колі, Михайло освоївся і раптом пожартував:

– Ну ось, Марино, мама тебе заміж видала, а сама то вона в нас теж жінка молода і симпатична.

Надія Іванівна здивовано на зятя подивилася, а Марина його тихенько ногою під столом зачепила: – Ти що, Михайле?

Він почервонів. – Та я так, я… пожартував.

Але Надія Іванівна і справді здивувалася, та ось не безцеремонності зятя. Михайло їй з кожним днем подобався все більше і вона раділа за дочку і Дениса.

Просто дивно, але зять потрапив в яблучко, кілька днів тому у Надії Іванівни клієнт був. Чоловік приблизно її віку, за деякими ознаками – неодружений.

І так він з Надією ласкаво розмовляв, що в неї раптом щось у душі обізвалося, сама від себе не чекала.

Руки у вас, каже, Надю, такі м’які, так би й сидів у вашому кріслі й не йшов.

Ім’я у Надії на кишеньці халата написано, і прочитав, а як сказав – Надійко.

І ходить він до неї тепер стригтися через день, дівчата сміються. А він прийде і просить:

– Ви мені, Надю, спереду залиште, а то стригти нічого буде. А я післязавтра знову прийду, скроні підправити. Такого клієнта вірного у Наді ніколи не було. А вчора вона виходить після роботи, а Леонід її на вулиці чекає,

– Не обріс я ще, а привід зайти не придумав, не звик я до жінок залицятися. Дружина від мене давно пішла, думав, що так і доживатиму сам. А тут така жінка мені дивовижна зустрілася. Не знаю, як бути мені далі, може ми прогуляємося?

І тепер Надія Іванівна з Леонідом зустрічається і не знає, як дітям сказати про це?

Але коли Леонід Матвійович їй зробив пропозицію, тут довелося їй відкритися:

– Марино, Михайло, до нас у суботу на обід прийде одна людина, я вас познайомити хочу!

У суботу, вже ближче до обіду, Надія дуже хвилювалася. Марина та Михайло самі обід готували, а Денис бігав і питав: – Бабуся, а чому ти сьогодні така гарна?

У двері подзвонили, Марина пішла відчиняти, побачивши, як мати переживає.

Леонід Матвійович увійшов із квітами, з тортом, видно, що йому все це теж незвично – нареченим бути.

– Ну от, познайомтеся, це Леонід Матвійович, – Надія Іванівна обернулася до доньки та зятя.

– Дядько Льоня! А ти як тут? – застиг від здивування Михайло.

– Ви що, знайомі? – здивувалася Надія Іванівна.

– Ну так, це ж дядько Леонід, ось дає! Мій напарник із заводу, я йому про своє життя розповідав зазвичай за обідом. Що одружився з дівчиною, в яку ще зі школи закоханий, що син у нас Денис і що хотів би доньку. І що теща у мене класна, така вродлива, дружина Марина на маму схожа. А дядько Леонід мене ще запитав якось:

– А де ж така теща твоя Надія Іванівна працює? Ну я сказав, що в салоні-перукарні на вулиці Парковій, біля скверу. Ну ти і хитрий, це ж як виходить, що я тобі тещу свою засватав? – із захопленням запитав Михайло.

За місяць зіграли у сімейному колі ще одне весілля, а жити Леонід Матвійович молоду дружину до себе господинею до квартири покликав.

А Надія Іванівна жартує тепер:

– Ну і зять у мене, ну і Михайло! Збагрив таки тещу!

У Марини та Михайла через рік донечка народилася – Іринка. Але молодих бабусю та дідуся, Надію та Леоніда, Марина з Михайлом намагаються не завантажувати, самі поки що справляються.

Нехай молодята трохи поживуть для себе, насолодяться життям, а бабусею і дідом стати ще встигнуть!

КІНЕЦЬ.