Павло прожив удівцем два роки, а потім привів у квартиру Наталю і сказав десятирічному синові Мишкові:

– Ось тітка Наталя, вона тобі замість мами буде. Слухайся її.

Тітку Наталю Мишко ще б витерпів, але разом з нею в квартиру, а головне – в Мишкову кімнату заселився її дванадцятирічний син – Микола.

У квартирі з’явилося багато нових речей: штори, килимки, серветки. Полиці серванту тепер нагадували вітрину магазину, де продають кришталь.

Зате кудись зникла мамина фотографія, яка там стояла…

У Мишкову кімнату внесли ще одну тахту – на ній почав спати Микола.

І стіл, де Мишко робив уроки, теж звільнили для сина тітки Наталі. Він, мовляв, вчився в шостому класі, йому задавали більше уроків, а Мишко і в іншій кімнаті чи на кухні може влаштуватися – що там вчити чотирикласнику!

У дечому життя, звичайно, стало кращим.

Все-таки Наталя готувала, прала і прасувала краще, аніж батько, тому до школи Мишко тепер ходив акуратний.

Але через пів року він звернув увагу на дивну закономірність: якщо його клас збирався на екскурсію, то в домі чомусь ніколи не було грошей.

– Не переймайся, іншим разом з’їздиш, – казав Мишкові батько.

Але як тільки на екскурсію чи ще кудись збирався Микола, гроші в домі раптом звідкись з’являлися.

Чи бачив це батько, Мишко не знав, але син не скаржився йому, він бачив, як багато батько працює, щоб вони добре жили.

Єдиною людиною, якій Мишко завжди радів, був дід Василь – батько його мами. Він жив у селі, кілометрів за шістдесят від міста, і завжди забирав онука на канікули.

Ось де для Мишка було справжнє роздолля! У діда був трактор, на якому він орав городи всім сусідам, і Мишко любив сидіти поруч із дідом у кабіні – у цей час він почував себе дуже поважною людиною.

А ще у діда на подвірʼї жили кури, собачка Веселка й кіт Степан.

Неподалік села був ліс, а за ним – невелике озерце. Туди вони ходили купатися й ловити рибу.

Загалом, життя було нормальне, а якщо врахувати, що канікули були чотири рази на рік, то можна було сказати, що життя було дуже непоганим.

Але все закінчилося одного дня…

Якось навесні батько з дідом поїхали на риболовлю. Дорога була слизька після дощу і вони машиною виїхали на зустрічну смугу…

Не стало обох…

Мишку було вже тринадцять років, і він чудово розумів, що Наталя може відправити його в дитбудинок.

Чи переживав він через це? Звісно, так.

Але вона зненацька оформила опіку на нього!

– Наталю, ти свята жінка! Чужого хлопця собі лишила. Бо ж ви й прожили з Павлом всього три роки. Віддала б у дитбудинок, і ніхто б не осудив, – казала сусідка.

Через деякий час Мишко вже сумнівався, що вдома йому краще, аніж могло би бути в дитбудинку.

Микола щодня кілька разів нагадував Мишку, що він живе тут з великої доброти і тому повинен відпрацьовувати свій хліб.

Наталя хоч і не говорила такого, але всю роботу по господарству, окрім приготування їжі й прання, вона поступово поклала на хлопця.

Мишко прибирав квартиру, мив посуд, виносив сміття, тягав з магазину важкі сумки з продуктами, а а навесні й восени у вихідні працював на дачі у старшої сестри Наталі – Ірини.

– Скоріше б ти дев’ятий клас закінчив, – сказала якось Наталя. – Відправлю тебе у коледж, житимеш у гуртожитку.

Але Михайло мав інші плани: він збирався вступати в університет і стати фахівцем з програмування.

– Ти що, збираєшся на моїх харчах ще два роки сидіти?! – обурилася Наталя. – Он Микола в коледж іде, а ти на університет аж замахнувся!

Але Михайло вже не був тим десятирічним хлопчиком, який не міг за себе постояти.

– Ви отримуєте мою пенсію за батьків та й опікунські, тож я вас з Миколою не обʼїдаю. Якщо заважатимете мені вчитися, я поскаржуся тим жіночкам із опіки, які приходять із перевіркою, – сказав він.

Наталя якось напрочуд швидко погодилася, Михайлу навіть здалося, що вона запереживала…

Як тільки Михайло вступив в університет, Наталя почала чіплятися до нього із запитаннями, коли він переїде в гуртожиток.

– Тобі через два місяці виповниться вісімнадцять, опікунські я за тебе отримувати перестану, так що настав час тобі й честь знати. Переїжджай у гуртожиток, – сказала вона.

– Тим, хто має реєстрацію в місті, гуртожиток не дають, – пояснював їй Михайло. – Там на приїжджих місць ледве вистачає.

– Тоді платитимеш третину комуналки.

– А моя пенсія? – запитав Михайло. – Я її до закінчення університету отримуватиму.

– А годувати тебе і бруд за тобою вигрібати я мушу безкоштовно?! – обурилася Наталя. – Ти взагалі мені повинен бути вдячний, що я тебе в дитбудинок не віддала, а ти ще претензії висловлюєш!

Незадовго до дня народження Михайла Наталя зібралася в гості до своєї матері – та мала ювілей.

– Повернуся через десять днів, – сказала вона пасинку, їдучи. – Тоді й розберуся з тобою. А то щось тобі дуже добре на халяву живеться!

Зрозуміло, що за відсутності Наталі ніхто не готував: Микола замовляв їжу додому – грошей мав багато. Михайло вже з літа працював кур’єром з доставки піци – нею в основному і харчувався. У своїй кімнаті – у них із Миколою тепер були окремі кімнати – він прибирав сам.

І от якось увечері Михайло пішов виносити сміття. Микола гукнув йому, щоб він зазирнув у поштову скриньку і дав зв’язку ключів:

– Мати сказала, якщо будуть якісь рахунки чи сповіщення, то покласти їх на тумбочку в її кімнаті, – сказав Микола.

По дорозі назад Михайло зайшов на другий поверх, де були поштові скриньки, і почав розбиратися в паперах.

Рекламки й безкоштовні газети він кидав у картонну коробку, яку хтось поставив спеціально для цих цілей, рахунки ж забирав.

Раптом серед паперів йому трапилося два рекомендовані листи.

Він спочатку поклав їх до рахунків, але потім побачив, що один із листів адресований… Йому!

А другий – Наталі.

Сховавши їх під куртку, Михайло вирішив розібратися з ними вдома.

Микола скоро пішов – по п’ятницях він зазвичай відпочивав у нічному клубі.

Михайло ж дістав листи. Він відкрив їх і застиг від побаченого, не вірячи своїм очам!

Обидва вони були з податкової…

Михайлу пропонувалося сплатити податок за володіння трикімнатною квартирою, де вони жили! А Наталі – за кімнату на двадцять два квадратні метри в гуртожитку! Михайло знав – це гуртожиток від підприємства, де працював його батько.

– Виходить, ця квартира моя! А Наталя з Миколою тут тільки зареєстровані! – зрозумів Михайло.

Але про всяк випадок вирішив проконсультуватися з юристом.

Він зателефонував Артему – своєму колишньому однокласнику, з яким вони продовжували дружити й після закінчення школи.

Батько Артема був юристом і міг дати Михайлу корисну пораду.

Наступного дня Михайло знав усе.

Виявляється, квартира, де вони жили, належала дідові Василеві, а він за заповітом залишив її онукові!

Ось чому Наталя оформила над ним опіку – інакше вона й Микола мали відразу ж повернутися у свою кімнату в гуртожитку!

Юрист допоміг Михайлу оформити всі документи, і коли повернулася Наталя, їй та Миколі було запропоновано залишити квартиру.

Звісно, вона не погодилася.

– Я могла б тебе в дитбудинок здати! – галасувала вона. – Ти не посмієш цього зробити!

Михайлу довелося звертатися у суд.

Через два місяці за рішенням суду Наталія виїхала.

Вона намагалася забрати з квартири все, що було, але оскільки виселення проходило в присутності службовців, вона змогла забрати тільки те з техніки, на що в неї знайшлися документи, що підтверджували, що речі купили протягом останніх п’яти років.

Михайло продовжив вчитися і працювати, а оскільки вчився він старанно, то вже на третьому курсі цілком міг забезпечувати себе, працюючи на півставки у невеликій фірмі та виконуючи приватні замовлення, отримані з інтернету.

Тим, як живуть Наталя та Микола, Михайло більше не цікавився.

Він чудово памʼятав, як ставилися до нього всі ці роки, і не збирався мати нічого спільного з цими непорядними людьми…

КІНЕЦЬ.