– Ти жартуєш? – здивувався Михайло.

– Як таке може бути? Тобі ж лише двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не говорила?

Алла пригорнулася до чоловіка, віддано зазирнула у вічі:

– Я переживала, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружитися.

– А зараз? На що ти розраховуєш тепер?

***

Вони випадково познайомилися. Алла закупалася в гіпермаркеті, вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там – ожеледиця. Дівчина послизнулася і, напевно, опинилася б на землі, якби чиїсь сильні руки не підхопили її в польоті.

– Акуратніше, – почула вона оксамитовий чоловічий голос поряд з собою, – тримайтеся за мене.

Відчувши, що твердо стоїть на ногах, Алла підвела очі на свого рятівника:

– Дякую…

– Що ж ви так навантажилися? – з усмішкою запитав незнайомець, – та в таку погоду?

– Батьків у гості чекаю, – просто відповіла Алла, – їдуть перевірити, як я у місті живу. Ось і…

– Зрозуміло. І далеко вам все це тягти? Може, вас підвезти?

– Ну що ви. Незручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Потроху. Он мій будинок – зовсім поряд.

Алла, акуратно ступаючи, пішла у вказаному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою.

Весь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: у пам’яті постійно виринала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх видіннях.

«Яка мила дівчина, – думав він, – відкритий погляд, найменше косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледве помітний… І голос… Немов струмочок… Ні, я маю її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поряд…

Михайло не був дамським угодником, швидше навпаки: ставився до прекрасної статі дуже насторожено, весь час чекав каверзи.

Причиною тому було нещасливе перше кохання, яке закінчилося банальною зрадою. З п’ятого класу Михайло був закоханий в однокласницю, яка, проводивши його на службу та пообіцявши чекати, через півроку вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.

Коли Михайло повернувся, вона, ні краплі не соромлячись, видала:

– Михайле, ну не хвилюйся ти так. Якщо тебе заспокоїть, знай: я й досі тебе люблю. Проте, любити і виходити заміж – це різні речі. Ну що ти можеш мені запропонувати? Життя на орендованій квартирі або, ще краще – в гуртожитку? З вічно порожнім гаманцем? Ні. Я хочу жити нормально. Сподіваюсь ти мене розумієш…

Михайло все зрозумів. Переживав довго. Навіть гульбанити почав. Але потім узяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету.

І ось тепер, він – тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік розмріявся про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то – мигцем.

А все тому, що на душі потеплішало. Він стільки років цього чекав. І ось тепер – йокнуло. А він навіть її імені не дізнався…

Два тижні Михайло маячив у тому самому гіпермаркеті. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилась.

Увечері після роботи Алла зайшла купити щось на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся до неї зі словами:

– Нарешті я знайшов вас!

Впізнавши свого рятівника, посміхнулася:

– А навіщо ви мене шукали?

– Ми забули познайомитись! Я – Михайло, а ви?

– Мене звуть Алла, – дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, – і що далі, Михайле?

– Далі? А далі на нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?

– Не знаю, так несподівано…

– Погоджуйтесь, Алло! – умовляв чоловік, – мені так багато потрібно вам сказати…

Він розповів їй про себе все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…

Алла уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, все більше їй подобався…

Вони почали зустрічатись. Майже кожен день. І що більше зустрічалися, то сильніше прив’язувалися один до одного. Їм добре було разом незважаючи на те, що Алла виявилася цнотливою дівчиною, до себе Михайла не підпускала.

Спочатку чоловіка це здивувало, а потім викликало справжнє захоплення. Тепер він був абсолютно впевнений, що Алла призначена йому долею і чекала лише на нього!

Він познайомив Аллу зі своєю мамою. Алла звозила Михайла до своїх батьків у село.

Там Михайлу все дуже сподобалося. Простий спосіб життя, прості стосунки. Гостинні господарі.

Саме там, у присутності батьків, Михайло зробив пропозицію Аллі…

На реєстрації були найближчі: так захотіла Алла. Сказала, що не хоче великої урочистості, зате мріє про справжню весільну подорож. Михайло погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався за місяць після весілля.

І ось вже другий тиждень молодята жили разом. Михайло не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому, як на крилах.

В один із прекрасних сімейних вечорів Михайлу здалося, що Алла чимось засмучена.

– Що з тобою, кохана? – дбайливо запитав він. – У тебе все гаразд?

– Нам треба поговорити, – тихо відповіла молода дружина…

– Кажи, я весь в увазі.

– Не знаю, як ти до цього поставишся, – почала Алла, насилу підбираючи слова.

– Нормально поставлюся, – Михайло бачив, що дружина сильно хвилюється і спробував її заспокоїти, щоб не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…

– Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…

– Алла, не тягни, – Михайло вже почав напружуватися, – ти мене розлюбила?

– Ні звичайно. Тільки… Пробач… У мене є діти… Двоє…

– Що? Ти жартуєш? – здивувався Михайло, – як таке може бути?

– Я не жартую…

– Але ж тобі всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не говорила?

Алла пригорнулася до чоловіка, віддано зазирнула у вічі:

– Я переживала, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружитися.

– А зараз? На що ти розраховуєш тепер?

– Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…

– Пробачу?! Я? – Михайло все ще не вірив у те, що почув…

– Розумієш, у мене, як і в тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже любили одне одного. Дізнавшись, що я вагітна, він покинув мене. Запереживав. Адже мені всього сімнадцять тоді було. Коли народився син, він одумався, вибачення попросив. Я пробачила. Ми почали жити разом. Ще за рік донька народилася. А він, доки я вагітна ходила, іншу собі завів. Оленці шість місяців було, коли він знову мене покинув. Тепер вже із двома дітьми.

– І де ж тепер твої діти? Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить…

– Діти поки що живуть у родичів. Своїх дітей вони не мають, от і запропонували, щоб я малюків у них залишила.

– А батьки, що ж? – Не вгамовувався Михайло.

– Невже не шкода онуків?

– Вони їх регулярно відвідують, але брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.

– Ясно. Сімейка – та ще…

– Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так сталося. Зауваж, адже я не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов.

– Так вже…, – упустив Михайло.

– І невинність ти круто розіграла… Я навіть повірив у твою цнотливість…

– Я просто переживала сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде.

– А в нас вийшло?

– Звичайно! Ми ж любимо одне одного!

– І ти можеш це говорити після такого обману? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!

– А що змінилося? Це було єдине, що я ховала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А ось чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.

– Тобто якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить – люблю. А якщо відмовлюся – значить ні?

– Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. От і все. Якщо хочеш, я навіть не зустрічатимуся з ними.

– Іншими словами, ти готова відмовитися від своїх дітей заради мене?

– Готова.

– Але ж це погано! Невже ти не розумієш?

– Просто я дуже люблю тебе…

Михайло більше не міг цього чути. Він взяв куртку і вискочив із квартири.

Довго ходив вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтись.

Потім вирішив зайти до матері. Йому просто треба було з кимось поговорити.

– Не знаю, що й сказати, синку, – задумливо промовила мати, вислухавши Михайлоа, – тут ти сам маєш вирішувати.

– Що вирішувати, мамо? Адже я заздалегідь усе знаю: якщо погоджуся – погано буде мені, якщо відмовлюся – позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.

– Тоді не поспішай щось робити. Подумай! Хоча… Не уявляю, як ти житимеш із людиною, здатною на таке…

– Я теж не уявляю…

– То, може, краще вам розлучитися?

– Я люблю її, мамо…

– Тоді не знаю…

Михайло залишився із дружиною. Запропонував забрати дітей, але Алла відмовилася:

– Не хочу перекладати на тебе таку відповідальність, – сказала вона спокійно, – нехай живуть у родичів, а ми їх відвідуватимемо.

– У якій якості? – стомлено спитав Михайло. – Вони, напевно, твою тітку вже мамою називають.

– І нехай. Їм там добре, я певна. А це найголовніше.

– Дивись сама, – кинув у відповідь Михайло і більше не повертався до цієї теми.

До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина порається з ними, Михайло мимоволі думав:

– Цікаво, що буде, коли у нас народиться дитина? Раптом зі мною щось трапиться? І що тоді? Вона і нашу дитину сюди відвезе?

Через рік Михайло подав на розлучення.

Не зміг так жити.

Та й любов кудись зникла…

КІНЕЦЬ.