Якось до дідуся Михайла Васильовича, нашого шанованого вчителя літератури, зазирнула до вчительської молода секретарка. «Михайле Васильовичу, вас до директорки, — мовила вона, — терміново».

Він повільно відклав свою червону ручку. Зошити з контрольними з літератури так і залишились неперевіреними – така знайома й товста стопка. Сорок літ, подумайте лишень, сорок літ він перевіряв такі ж стоси… А тепер, здавалося, востаннє.

У коридорі стояла звична метушня – перерва, діти галасували. Він ішов повз них, і хтось із восьмикласників поквапно вітався: «Добридень, Михайле Васильовичу!» — «Здрастуй, Миколко», — кивав він, але в голосі відчувалося щось таке, ніби він прощався.

Біля кабінету директорки зупинився, поправив краватку. Марина Сергіївна – директорка молода, моторна. Прийшла три роки тому з новими віяннями, сучасними підходами… А він для неї – мов той спомин про радянську школу, що вже віджив своє.

«Проходьте, Михайле Васильовичу», — голос у неї був офіційний, холодний. — «Сідайте».

Він сів у крісло навпроти її столу. На столі лежала його особова справа, якісь папери.

«Михайле Васильовичу, я довго міркувала… Розумієте, школа змінюється. Потрібні нові підходи, сучасні технології. А у вас… ну, ви самі розумієте. Вік, здоров’я…»

«Я розумію, — тихо відповів він. — Ви пропонуєте мені піти на заслужений відпочинок».

«Не пропоную — прошу. За власним бажанням. Красиво, гідно. Ви ж легенда нашої школи! Сорок літ праці… Заслужений спокій».

Михайло Васильович мовчав. Дивився у вікно – там був шкільний двір, де колись сам гасав малим. А потім повернувся сюди молодим учителем, повним мрій і сподівань.

«Поміркуєте? — м’якше сказала директорка.

— До кінця тижня?»

«Добре, — кивнув він.

— Подумаю».

Вдома його зустріла тиша. Дружина відійшла у вічність два роки тому, діти мешкають в інших містах – син у Києві, донька у Львові. Телефонують нечасто, хіба що на свята.

Він сів у своє улюблене крісло, увімкнув торшер. На столику – світлини: випуски різних років. Ось його перший клас – 1984 рік. Він тоді був зовсім юнаком, йому було лише двадцять три. А ось останній випуск – два роки тому. Вже сивий, стомлений…

Задзвонив телефон.

«Тату? — голос сина Олексія.

— Як справи?»

«Нормально, Олесю. Працюю».

«Слухай, а може, вже час відпочити? Заслужений відпочинок, дача, риболовля… Ти ж усе життя працював, як бджілка».

«Може, й час», — зітхнув Михайло Васильович.

Син явно зрадів: «Ось і правильно! А то що це за життя – вічно з тими дітьми, мов у мурашнику. Вони зараз зовсім інші, невдячні…»

Після розмови Михайло Васильович довго сидів у тиші. «Невдячні…» А хіба ж справа у подяці? Хіба він учив заради неї?

Зранку в школі – звична суєта. Уроки, дзвінки, дитячі голоси. Але все здавалося якимось нереальним, ніби він уже й не тут.

На третьому уроці – його улюблений десятий клас. Вивчали «Мойсея».

«Михайле Васильовичу, — підняла руку Олена Соколенко, відмінниця, — а чому Франко так докладно описує сам образ Мойсея? Це ж не головне…»

«А ти як гадаєш?» — він завжди відповідав питанням на питання, щоб діти самі розкривали думки.

«Мабуть… щоб показати, який він? Як для нього все важливо?»

«Правильно. Франко через деталі змальовує характер Моїсея – його віру, сумніви, біль. Усе зовнішнє в поемі – відлуння внутрішнього світу пророка».

Діти слухали уважно. Олена записувала. Петро Куценко – двієчник і бешкетник – теж якось замислено дивився у вікно.

Після уроку до нього підійшла Олена: «Михайле Васильовичу, а правда, що ви йдете?»

Він здивувався: «Звідки ти знаєш?»

«Так говорять… Вчителі шепочуться. А ви правда?»

«Ще не знаю, Олено».

«А якщо підете… хто нас літератури навчатиме?»

Він не знав, що відповісти. Погладив її по голові: «Знайдеться хтось. Молодий, сучасний…»

«Але не такий, як ви», — сумно мовила дівчинка.

Увечері він ішов шкільними коридорами. Будівля стара. Стіни давно не фарбували, лінолеум трохи потертий… Але для нього це – дім. Більше, ніж дім.

Зазирнув у свій кабінет. На стінах – портрети письменників, його саморобні стенди про українську та світову літературу. У кутку – стоси книжок, які він купував на свої гроші для шкільної бібліотеки.

На столі лежав забутий кимось зошит. Відкрив – твір Петра Куценка. «Мій улюблений герой у літературі». Несподівано – про Мойсея.

«Він мені подобається, бо не бреше. Каже, що думає. І не боїться йти проти всіх. Хоч і помиляється іноді. Але чесно помиляється».

Михайло Васильович посміхнувся. Петро – непростий підліток, із родини, якій не завжди щастить. Але яка глибина у цих простих словах! «Чесно помиляється»… Навіть він, учитель із сорокарічним стажем, не сформулював би краще.

Наступного дня сталося дещо дивне. До нього після уроків прийшли діти. Не всі – чоловік із десять із різних класів. Олена, Петро, Марійка з восьмого, Андрій Биков з одинадцятого…

«Михайле Васильовичу, — сказав Андрій, — ми чули… Ви справді хочете піти?»

«А якщо так?»

«Ми не хочемо, — просто відповів Петро.

— Хто нас тоді вчитиме?»

«Знайдуться інші вчителі…»

«Не такі, — похитала головою Марійка. — У нас була молода вчителька на заміні. Вона нас презентації робити змушувала. Про Шевченка презентацію! Наче Шевченко – це товар для продажу…»

«А ви розказуєте, — додала Олена. — Так розказуєте, що хочеться книжку взяти, прочитати. У мене вдома тепер ціла полиця – всі книжки, які ви радили».

Михайло Васильович був зворушений до глибини душі. Але намагався бути розважливим: «Діти, я старий вже. Втомлююся. Може, й справді час на спокій…»

«А ми допоможемо! — схопився Петро.

— Зошити перевіряти допоможемо! Ну… якусь чорнову роботу…»

«І комп’ютер освоїмо разом, — запропонував Андрій.

— Я добре на цьому розуміюся. Навчу вас презентації робити. Тільки… тільки не йдіть».

Він дивився на ці молоді обличчя – серйозні, схвильовані. І розумів: вони не з жалю прийшли. Їм справді потрібен він – старий учитель, який досі вірить, що література може змінити людину.

«Добре, — сказав він тихо. — Я поміркую ще раз».

Діти з полегшенням перезирнулися.

«А тепер ідіть додому. Уроки треба робити».

Коли вони пішли, він залишився один у класі. Сів за стіл, відкрив журнал. Прізвища учнів – знайомі, рідні. Кожен – зі своїм характером, своїми клопотами, своїми мріями.

Ось Олена – відмінниця, але невпевнена в собі. Література допомагає їй зрозуміти, що почуття важливі не менше за знання.

Куценко Петро – шибеник. Але «Кайдашеву сім’ю» читав із захопленням, потім довго розповідав як буває…

А Марійка – сором’язлива дівчинка з багатодітної родини. Після уроку про Марусю Чурай зізналася: «Я тепер розумію, що необов’язково бути як усі. Можна бути собою».

«Хіба це мало? — думав Михайло Васильович. — Хіба не вартувало сорок літ працювати заради таких митей?»

Наступного ранку він постукав до директорки.

«Марино Сергіївно, я вирішив».

«І?»

«Залишаюся. Якщо ви не проти, пропрацюю ще кілька років».

Директорка насупилася: «Михайле Васильовичу, але ми ж домовилися…»

«Ми говорили, що я поміркую. Я поміркував. І зрозумів: мені ще рано на спочинок. Як то кажуть, “не місце красить людину, а людина місце”».

«Але школі потрібні зміни…»

«Зміни – це добре. Але досвід теж потрібен. Я готовий вчитися новому – комп’ютеру, сучасним методикам. Але основи викладання не змінилися. Як і раніше, потрібно любити дітей і свій предмет. Бо без цього – хоч би яку технологію не запровадь – толку не буде».

Марина Сергіївна мовчала, явно незадоволена.

«Добре, — нарешті мовила вона. — Але з умовою. Ви візьмете молодого вчителя і будете його наставником. Передасте досвід. Бо досвід – це безцінний скарб».

«Згоден».

Виходячи від директорки, Михайло Васильович відчув легкість. Наче камінь з душі звалився.

У коридорі його перехопила Олена: «Михайле Васильовичу! Ви залишаєтеся?»

«Залишаюся».

«Ура!» — закричала вона і побігла розповідати іншим.

За хвилину весь коридор знав новину. Діти підбігали, усміхалися, хтось навіть плескав у долоні.

«Михайле Васильовичу! — це Петро Куценко. — А ми справді будемо вам допомагати? З комп’ютером і все таке?»

«Звісно. Будемо працювати разом. Як то кажуть, “гуртом і батька легше бити”».

Увечері вдома він зателефонував синові: «Синку, я вирішив ще попрацювати».

«Та ти що, тату! Навіщо? Відпочивати час…»

«Не хочеться поки відпочивати. Потрібен я ще дітям. Як “риба у воді”, відчуваю себе лише серед них».

«Який ти потрібен? Вони зараз усі в інтернеті сидять, у телефонах…»

«Може й так. Але літературу в інтернеті не вивчиш. Душу людську… Її тільки живе слово відкриває. Це ж, як не крути – якщо не даси їм чогось справжнього, то й не отримаєш нічого у відповідь».

Син зітхнув: «Ну, твоя справа. Тільки бережи себе».

Михайло Васильович поклав слухавку і посміхнувся. Бережи себе… А як ще берегти, якщо не роботою з дітьми? Не передачею їм того, що знаєш і в що віриш?

Він узяв стос зошитів – ті самі контрольні, що залишилися неперевіреними. Увімкнув настільну лампу, дістав червону ручку.

«Твір на тему: “Що таке щастя?”»

Перша робота – Оленки: «Щастя – це коли ти потрібен. Коли є справа, яку ти любиш. Коли поруч люди, яким ти дорогий. Мені здається, по-справжньому щасливі ті, хто знайшов своє покликання…»

Михайло Васильович поставив дванадцять і написав: «Мудрі думки, Олено. Ти маєш рацію – покликання це і є щастя».

А за вікном була темна ніч. І завтра знову школа, уроки, діти.

І він знав точно: все правильно. Учитель повинен учити, доки може. Доки потрібен. А він ще потрібен – значить, буде вчити.

До самого останнього уроку.

***

Ось така історія, мої дорогі. Вона змушує розмірковувати, чи завжди ми цінуємо тих, хто поруч, хто вкладає в нас частинку своєї душі?

І чи достатньо ми звертаємо увагу на те, що справді важливо, на те, що дарує нам відчуття сенсу? Адже іноді відповіді на найглибші питання приходять від найнесподіваніших людей, чи не так?

Що думаєте з цього приводу?