Одного дня вже літня жіночка Таїсія Павлівна поспішала широкою сільською вулицею, притискаючи до грудей пакет зі свіжими булочками.

— Тепер, на тиждень вистачить, – думала вона, – вдало я до Гаврилівни зайшла. Встигли до автолавки.

Бабуся щиро раділа, що вдалося купити ще теплу здобу. Звичайно, вона покупна, не домашня, але заводити тісто заради кількох булок не хотілося. А більше їй не подужати.

— От якби синок був живий.

Старенька вже зачиняла хвіртку будинку, коли почула за спиною тихенький голос.

— Добридень, мамо.

Здригнувшись від несподіванки, Таїсія Павлівна повільно озирнулася. Її буровив очима невисокий, неголений чоловʼяга років сорока п’яти.

Таїсія Павлівна насупилася, обличчя його їй було зовсім незнайоме.

— Мати, ти глуха, чи що? Полагодити щось треба? Будь-який дрібний ремонт роблю.

Вона ніби прокинулася. Звісно, у самотньої старенької завжди знайдеться, що підлатати у дворі. Живе то одна.

Але, аж надто обличчя у чоловʼяги було підозріле.

— Пусти такого до себе – біди не минути.

Вона вже було відвернулася, збираючись пірнути в рятівну тишу будинку. Але зупинилася запнувшись. Мужик то не милостиню просив, а роботу зробити пропонував. Чесною працею на хліб заробляє.

Приречено махнувши рукою, побрела назад.

— Заходь, синку. Бачиш, он парканчик покосився зовсім. Якщо не дорого попросиш, то поправити б.

Чоловік оцінювально оглянув майже впалий тин і кивнув.

— Багато не попрошу, – кинув на лавку полотняну сумку, пішов оглядати кілочки, що підтримував огорожу, – мені б цвяхів. Знайдуться?

Таїсія Павлівна кивнула і покрокувала до похиленої сараю, що стояв в дальньому кінці двору.

Штовхнула незамкнені двері й махнула кудись у темне нутро.

— Там подивися. І цвяхи мають бути й інструменти всякі. Від синочка залишилися. Тебе як звати?

Чоловік, примружившись, увійшов усередину.

— Михайло. Гаразд, розберуся.

Старенька закивала і поспішила назад до будинку. Чого під ногами плутатися?

Залишившись один, Михайло озирнувся. Побачив складені біля стіни дерев’яні ящики, рушив до них. Ганчір’ям, що лежало поруч, змів багаторічну павутину і підняв кришку.

Від побаченого всередині, він навіть присвиснув. У розділеному на відсіки ящику лежали інструменти. Рубанок, ножівка, молоток. Та все добротне таке. Давнє ще.

— Скільки ж зараз усе це коштує? – закралася в голову шалена думка.

Судячи з того, як акуратно розкладені інструменти, для господаря вони були дуже дорогими.

Взявши, все що потрібно, чоловік вийшов у двір і зайнявся парканом.

Таїсія Павлівна поралася на кухні, поглядаючи у вікно на Михайла, який працював.

— Добре, що він підвернувся, а то Василя сусіда не допросишся! – думала вона.

Налила молока холодного, вікно відчинила:

— Михайле, молочка з булочкою не хочеш?

Той заперечно мотнув головою, зайнятий роботою:

— Не зараз. Що ж, Ви так двір запустили? Діти, мабуть, у місто поїхали?

Бабуся сумно скривилася.

— Так немає діток. Самотня я.

Михайло задоволено хмикнув. Це те, що він хотів почути. У його голові визрів план.

Повернувшись у сарай за черговою жменею цвяхів, він перев’язав ящик з інструментами, знайденою поруч мотузкою. Крадькувато озираючись, вислизнув із сараю і сховав його в лопухах біля паркану.

Вирішив, що забере скриньку, як стемніє. Будиночок бабусі на відшибі, ніхто не завадить. У паркані дві штакетини бовтаються, якраз біля цих лопухів. Розсуне і справа зроблена.

— Навіщо бабці інструмент. Та й піде скоро у вічність, піде все добро прахом, – думав він.

Він швидко закінчив роботу і назвав старенькій невелику суму. Бабуся винесла гроші. Ретельно перерахувала і передала Михайлові. Той скривився і недбало сунув гроші в кишеню.

Продасть інструменти, удесятеро більше виручить. Зібрався було йти, як Таїсія Павлівна торкнула його за рукав.

— Михайле. Ти там, у сараї інструменти бачив?

Чоловік закам’янів.

— Невже бабка бачила, як він ящик у лопухах ховав?

Відвів очі, потупився. Став думати гарячково, як виправдатися. А літня жінка продовжила:
— Це від синочка мого залишилося. Уже майже років тридцять припадає пилом. Візьми собі. Я дивлюся, хлопець ти майстровий, стане в пригоді, – потягнула його за собою до сараю, – забери.

Чоловік сіпнувся, як від удару. Головою затряс з переляку, що злодійство відкриється.

— Ні, ні. Що, Ви. Інструмент там хороший. Продасте, зайва копійка буде.

Старенька здивовано схилила голову.

— Ну, якщо забрати не хочеш. Ходімо, я тебе хоч чаєм напою. А то гляди весь день голодний.

Михайло квапливо кивнув і злегка підштовхнув Таїсію Павлівну від нещасливого сараю. Йому хотілося скоріше покинути місце злочину.

Посадивши гостя в маленькій чистій кухоньці. Балакуча старенька, не перестаючи розповідати про сина, виставила перед Михайлом красиву чашку в червоний горох. Налила запашного чаю, підсунула ранкові булочки.

— Бери, свіжі. Ой, і вареннячка, зараз покладу. У мене своє з антонівки, – пошоркала до буфету.

Витягла гарну різьблену вазочку й поспішила назад. Поставила перед гостем частування і відкрила старий фотоальбом.

— Ось мій синочок. Може, знав його? Начебто, ровесники. – вона показувала молодого хлопця на чорно-білому фото.

Михайло взяв до рук затерте місцями фото. Вдивився уважно й похолов. Звичайно, він упізнав цю людину з фотокартки!
Ніби юність на нього з картки глянула. Товариш по службі його, Сергій Огрюм!!!

Дізнавшись, що він, Михайло, призваний із сусіднього села, вони с Сергієм подружилися. Розпитували один в одного про сім’ю, про матір, про сестричку. Сергій цікавився, як давно Михайло був у його рідному селі.

Розговорилися. Сергій журився, що вдома давно не був. Спочатку училище, потім служба. За матір свою дуже турбувався, бачив її востаннє перед відправкою. У коротку відпустку приїжджав.

Потім сталася непередбачувана ситуація на навчаннях – вибух, і Михайла було поранено. Згодом як зʼясувалося, що йому врятував життя Сергій, витягнув Михайла з вогню просто в останні секунди.

Прокинувся Михайло вже в госпіталі. Після контузії, він довго залишався абсолютно глухим. Його cписали і відправили додому. Долею один одного після тих подій чоловіки не цікавилися.

Від безвиході, в селі він запив по-чорному. Потім слух повернувся.

Настали тяжкі дев’яності. Роботи не було. Михайло подався шабашити з бригадою таких самих, як сам неприкаяних чоловʼяг.

На початку двотисячних, він намагався організувати свій бізнес, але прогорів.

Потім загримів за грати. І відсидів повністю, довгих п’ятнадцять років за розбійний напад із подільниками на комерсанта.

Вийшов нещодавно, знову шабашити почав. Матері немає. Сестричка з чоловіком у місто подалася. Жити на щось потрібно.

І ось тепер Михайло сидів у цьому будинку і напружено думав.

— Мати, коли твого сина не стало? – побоюючись, поцікавився він.

Старенька на хвилину завмерла. Сумно скривилася і втерла долонею мокрі доріжки, що пробігли по щоках:

— Так у січні 1991 там же на службі.

У Михайла віднялися ноги. Він сидів, не в силах відірвати очей від налитої йому чашки.

Значить, того нещасливого дня Сергій пішов з життя, ризикуючи, врятувавши товариша, – промайнуло в голові. — А, він хотів обікрасти нещасну матір товариша….

Пробурмотівши щось нечленороздільне, чоловік сповз із лави. Швидко попрощався і квапливо поспішив до дверей.

Він брів сільською вулицею до автобусної зупинки і напружено думав. Потім раптом розвернувся і майже бігом поспішив назад.

Уже сутеніло, коли Михайло завернув за ріг будинку Таїсії Павлівни.

Тривожно прислухавшись, він став крастися вздовж паркану. Розвів руками дві не прибиті штахетини і пірнув у двір. За три хвилини, захований у лопухах ящик з інструментами, благополучно перекочував на колишнє місце в сарай.

А Михайло, гордо випроставшись, йшов у бік приміського автобуса.

Наступного ранку Таїсію Павлівну розбудив стукіт у вікно. Перелякана старенька, перехрестившись, закуталася в шаль і поспішно відчинила стулку.

На подвір’ї стояв усміхнений Михайло.

— Ось, матір, спеціально приїхав. Я вчора бачив, ґанок у тебе прогнив. Провалиться, не рівна година, вб’єшся.

Збентежена бабуся замахала на нього руками.

— Та знаю, я синку. Обходжу гнилі сходинки. Не потягну зараз з оплатою. До пенсії ще тиждень. Платити тобі нічим!

Але Михайло тільки відмахнувся.

— Чаєм напоїш. Аж надто чай у тебе ароматний.

Поки Таїсія Павлівна протестувала й охала, чоловʼяга розвинув кипучу діяльність.

Загнавши до хати стареньку, яка панікувала, він натягнув із сараю дощок. Повністю розібрав ґанок, а за три години зібрав новий, що пахне свіжою стружкою.

Потім вони разом обідали, звареним Таїсією Павлівною борщем. Михайло, як і обіцяв грошей не взяв. Попросив тільки, чарку біленької і, про себе, пом’янув Сергія.

Перед відходом, осмілівши, запитав у бабусі про інструменти сина. Радісна бабуся часто закивала:

— Візьми, синку. Заробив чесно!

Михайло сумно посміхнувся і, згинаючись під вагою ящика, поспішив на автобус.

Відтоді чоловік узявся за розум.

Обладнав удома столярну майстерню. Та так добре в нього справи пішли, що через рік уже цех власний мав. Фінансово піднявся, але по сусідніх селах двічі на місяць ходив.

Ні, не шабашив. Старим самотнім допомагав. Гроші ніколи за допомогу не брав. Ніби свій гріх відмолював.

До Таїсії Павлівни Михайло приїжджав щоразу, як хвилина вільна дозволяла. Уже все в її будинку переробив. Задоволений був – борг віддавав.

Але найбільше його тішили чаювання зі старенькою. Вона щебетала щаслива, гостя пригощала. Кожен приїзд намагалася порадувати Михайла чимось смачненьким.

Серце бабусі не натішилося. Немов, синочка знову знайшла.

А він сидів за столом, слухаючи її щебетання і душею відтавав. І життя його зламане не таким трагічним здавалося. І горизонти нові собі намічав. І розумів, що це таке щастя, мати рідну людину.

КІНЕЦЬ.