– Галя, привіт, – почувся у слухавці сумний голос подруги.

– Уявляєш, знову мене мій довів. Наварив картоплі в мундирах, нарізав оселедець шматками, покрив зверху цибулею, та ще й розливного пінного купив. Це у нас така вечеря була.

У голосі подруги Віки почулися сльозливі нотки. Галина не знала, як її заспокоїти. Її найкраща подруга почувала себе незадоволеною у шлюбі і терпіла лише тому, що чоловік дуже любив її. Так-так, це було справді так. Михайло свою дружину любив.

Познайомилися вони у річковому круїзі. Вона мандрувала з мамою, а він сам по собі. І сталося так, що гуляючи мокрою палубою, мама Віки послизнулася. Встати не змогла навіть із допомогою дочки. І тут їм на допомогу поспішив він, підняв жінку на руки і відніс у каюту.

Сам же збігав за лікарем, та оглянула ногу і сказала, що нічого страшного. Наклала щільну пов’язку, але в найближчому місті Михайло все ж таки наполіг на додатковій перевірці, знайшов таксі, і вони з Вікою та мамою замість екскурсії вирушили до лікарні.

На щастя, все обійшлося: рентген не показав нічого такого, і вони втрьох пообідали в ресторанчику.

– Цей чоловік завжди буде поруч і все життя оберігатиме. Придивися до нього, дочко, – сказала мама Віці, а та лише посміхнулася.

Михайло був високим і навіть симпатичним, якщо не вважати деякої незграбності в рухах і такої собі простоватості у зовнішності. Усміхався він не часто, але мова була правильною. Тобто були у його зовнішності якісь несумісні речі.

Але, пізнавши його краще, Віка зрозуміла, що він чоловік порядний і надійний. Дуже любив своїх батьків, які жили десь у селі, звідки він і сам родом. Але він туди не повернувся після навчання. Закінчивши радіотехнічний технікум працює на заводі електронних приладів.

– Я свою роботу люблю, і хлопці у мене в бригаді хороші. На заочне в інститут вступив, але не подужав. Посидючості не вистачило, а очно вчитися вже ніколи. Тридцять скоро, яке навчання.

– А одружений був? – запитала Віка, коли вони пізно ввечері прогулювалися по палубі.

– Ні, – відповів він. – На житло заробляв, а коли купив квартиру, всі знайомі дівчата вже одружені.

– А незнайомі? – лукаво запитала Віка.

– Не замислювався… До цієї поїздки. А тут тебе зустрів. Не проти будеш продовжувати зустрічі, коли повернемося? – прямо запитав він.

Так відбулося їхнє знайомство. Віка одразу представила його Галині, та винесла вердикт після кількох зустрічей та спілкування з Михайлом:

– Так, трошки не з нашого кола. Але послухай, від нього прямо віє надійністю. З таким будеш, як за кам’яною стіною. Не зрадить, не образить. Краще, ніж твій Віталік.

Це вона про колишнього кавалера Віки, який якось пізно ввечері прийшов до Гали з не дуже порядною пропозицією. Вона виставила його і все розповіла Віці. На Віталіку було поставлено хрест.

Подруги працювали у музучилищі. Іноді разом брали участь у концертах.

Галі мала коханого чоловіка, тільки жив він в іншому місті, і стосунки у них були складні. Він часто приїжджав до неї, майже щовихідних і на всі свята. Але вона чекала, коли він переїде назовсім. Питання це вирішувалося, але повільно.

Тоді подругам хотілося вийти заміж, завести сім’ї, а для цього потрібний був серйозний, надійний чоловік. Але все склалося вдало: Галя вийшла заміж за свого Сергія, який нарешті подужав цей переїзд, і Михайло зробив пропозицію Віці.

Слова подруги «трохи не з нашого кола» перестали її турбувати. Ну, не любить він концерти, не театрал, ну так що тепер? Михайло розумний, багато читає. Має в домі цілу бібліотеку. І поговорити їм було про що вільними від концертів та постановок вечорами.

Іноді він, правда, ходив з нею, але відверто сумував під звуки музики. Він краще по телевізору якийсь серйозний фільм подивиться. Але ці негаразди вони залагоджували легко. Один на одного не тиснули.

А коли народився син і зовсім не стало до того. Михайло виявився прекрасним батьком та помічником у всьому. І вночі зайвий раз до дитини встане, і вранці сам сніданок приготує, не турбує дружину.

А Віка дивилася на його яєчню з трьох яєць на салі і дивувалася: як можна таке їсти! Вона демонстративно відкривала кватирку, щоб провітрилася кухня й виказувала чоловікові, що така їжа шкідлива. Але привчити його до яблучних пудінгів, йогуртів та мюслів так і не змогла.

А тепер, коли вона затрималася на випускному концерті, він приготував вечерю! Картопля, оселедець та пінне! Вона засмутилася до сліз, але все–таки стрималася, присіла до столу, бачачи, як син, що вже подорослішав, наминає цю «страву» і просить у батька скляночку пінного.

Поїли, Михайло взявся за прибирання на кухні. Син засів за комп’ютер, а вона зателефонувала до Галі, поскаржилася. Та сказала своє звичайне “розслабся” і “не бери в голову”. Легко сказати, але ж син з нього приклад бере! І що (чи хто) із нього виросте? Естет? Навряд, швидше за все, такий самий грубуватий мужик, як його батько.

Але зате влітку під час канікул Віка відпочивала душею та тілом, цілі дні проводячи на дачі у затишному будиночку, побудованому цим же чоловіком.

У вихідні вона спостерігала з вікна, як її огрядний чоловік, весь у поту, але з серйозним виглядом доглядає клумбу її улюблених півоній. Слідкує за ними дбайливо, бур’яни прибирає, землю розпушує.

А в неї на кухоні в цей час вже готовий курячий супчик та парові котлети. Вона чекає на чоловіка до обіду. А можливо, і синок приїде.

Але після повернення до міста все починалося спочатку: надто ситні сніданки, невдоволення легкою вечерею, яке ніколи не висловлювалося вголос. Та ще й улюблене пінне біля телевізора замість збитого мусу на десерт.

– І як мені пощастило вийти за нього заміж, Галю! Все з твоєї легкої руки, – говорила Віка у приватній розмові подрузі за філіжанкою кави з лікером у кафе.

– Не гнівай Бога, Вікторіє. Живеш як у Христа за пазухою. А ось за моїм око й око потрібне. Так і дивись, поверне наліво. Все пробачити мені не може, що не я до нього, а він переїхав до мене. Це наш споконвічний конфлікт.

А потім і все змінилося. Син закінчив школу і поїхав на навчання. Вони залишилися самі. Віка переживала за сина, Михайло відмахувався від її тривог.

– Я теж поїхав на навчання з батьківського дому. І нічого, не пропав, – резонно зауважив він.

“Ну так, дуже досяг успіху”, – думала про себе Віка, але думку “якби не я…” вона від себе відганяла. Це було не зовсім справедливо по відношенню до Михайла. Він бригадир на заводі, іноді працює у дві зміни, непогано заробляє. Ну так, не естет зі звичками простого роботяги. але ось ночами почав розмовляти ще й до того всього!

Зрозуміти, що він каже, було неможливо, щось безладне, якісь команди чи прохання. Прокидаючись від його бурмотіння, Віка не будила чоловіка, просто йшла на диван, діставши подушку і плед, а вранці Михайло вибачався, приносив їй каву і намагався загладити інцидент.

Так Вікторія й жила із чоловіком. Як вона сама казала: «Похвалитися нічим, поскаржитися нема на що». Галя несподівано стала бабусею, її донька постаралася мати нащадків раніше. А зараз вони готувалися до весілля. Батько дитини відлинювати не став.

А Віка, спостерігаючи за своїми хоч і легкими, але все ж таки віковими змінами, підсвідомо звинувачувала в них Михайла. Але продовжувала миритися зі своїм таким життям: гучноголосим чоловіком, який тепер і вночі часто будить її своїми незрозумілими розмовами; з його пінним і оселедцем, спртивними штанами і майкою у спеку.

Вона так само відкривала кватирку і провітрювала кухню, оббризкуючи приміщення улюбленим «Морським бризом». Харчуватися воліла окремо, точніше, їла інше. А привчити чоловіка до дієтичної їжі так і не спромоглася. І цим він дратував її.

Але влітку вона реготала, як дівчисько, коли він в одних плавках хапав її на руки і бігом ніс до озера, так і забігав у воду разом з нею. Із задоволенням їла соковиті шашлики на дачі, на які обов’язково запрошувалися Галя із чоловіком. І подруга невпинно казала Віці: класний чоловік!

Будь–який ремонт у будинку, хоч у своєму, хоч у Галі завжди робився його руками. А те, що до концертів та театру так і не звик, то чоловік Галі, викладач права, теж був не великим любителем цих видовищ. Подруги вдвох насолоджувалися мистецтвом.

Віка постійно стежила за своїм здоров’ям, не залишала поза увагою жодного неясного симптому, а ось Михайла до лікарів було не відправити під жодним приводом. Він ніколи ні на що не скаржився і тому його відхід став дуже несподіваним, від чого Віка не скоро прийшла до тями.

Не стало Михайла наприкінці літа і так несподівано, що Віка не встигла нічого зробити, «швидка», яка прибула теж. Причина так і залишилося до кінця не зрозумілою. Була людина, і немає її.

Проводити Мишка в останню путь прийшло стільки людей, що Віка дивувалася. Тут був майже весь колектив заводу, всі сусіди їхнього будинку, з якими він завжди привітно спілкувався та надавав допомогу, його друзі.

Усі щиро, зі сльозами на очах, говорили про те, якою він був прекрасною людиною. Добрим, чуйним, вміючим вислухати, підтримати, дати слушну пораду, пожартувати.

Віка почула такі чудові відгуки про свого чоловіка, який так раптово пішов! Говорили про його золоті руки, ерудованість, людяність і життєлюбство. Вона слухала і вражено мовчала.

Коли черга дійшла до неї, Віка сказала так:

– Мені важко переоцінити свою втрату. Мишко був для мене всім: чоловіком, другом, батьком нашого сина. Саме він, а не я, був охоронцем сімейного вогнища. Любіть своїх чоловіків, дорогі жінки, вмійте бачити в них все найкраще.

Вона не договорила і заплакала.

Слово взяв син:

«Я хочу, щоб тато знав одне,

Я цих слів йому майже й не говорив,

І в небеса їм полетіти дано:

Тату, я тебе завжди любив…»

А після дев’ятого дня Віка зізналася подрузі:

– Я тільки зараз зрозуміла, як була щаслива. Розумієш? Чоловік у мене чудовий, чудовий. Був… І його всі любили, виявляється. А тепер не знаю, як мені жити без нього. Зовсім не знаю…

Віка часто відвідує його могилку. Забирає опале листя, нанесене вітром, замінює зав’ялий букет квітів на свіжий. Іти не поспішає. І все говорить, говорить… Розповідає Михайлу про те, як заважає спати нічна тиша. А вдень зневіра в її тепер порожньому будинку.

Про те, що давно не була ні в театрі, ні у філармонії, інтерес зник. Хорошу музику можна й удома послухати. І спектакль подивитись.

Син часто дзвонить, все в нього добре. А в неї? Життя згасло разом із його відходом. І щоразу перед розставанням Віка дивиться на його портрет і каже:

– Ти був найкращим чоловіком… Вибач, що не цінувала цього, Михайлику…