Так вийшло, що на зустріч однокласників наш клас зібрався лише через 15 років. І сталося це випадково, знайшли одне одного у соціальних мережах, переписалися та домовилися зустрітися.

Місцем для зустрічі обрали один із найкращих ресторанів нашого міста, хотілося, щоб усе було на найвищому рівні, тому навіть забронювали окрему залу, щоб інші відвідувачі нам не заважали.

Я нікого з однокласників не бачив увесь цей час, тож цікавість мене переповнювала. Було дуже цікаво, як у кого склалося життя.

Ось настав той довгоочікуваний день. Я вдягнув пристойний костюм на честь такої події і навіть купив нові туфлі. Клас у нас був дуже дружний, ми часто їздили разом відпочивати, також на олімпіади та змагання.

І таксі зупинилося біля ресторану, я вийшов і побачив багато знайомих осіб. Усі почали одразу розмовляти один з одним, обмінюватися новинами, обійматися.

— А де ж Олег, невже він не прийде? — Запитав я, коли помітив відсутність однокласника.

Олег був єдиним у нашому класі, хто навчався на двійки. Мабуть, йому було соро мно, що він нічого не досяг у житті, тому не прийшов. Саме так я думав у той момент.

Коли настав час оплачувати рахунок, офіціант сказав, що в цьому немає потреби. – Чому? — Здивувалися всі. – Власник сказав, що сьогоднішній вечір за рахунок закладу.

Пізніше виявилося, що власником цього ресторану є наш однокласник Олег, який не зміг бути присутнім лише через те, що був зайнятий справами ресторану закордоном.

КІНЕЦЬ.