«Ми ж сім’я», — виправдовувався чоловік, віддаючи заощадження сестрі. Дружина мовчки подала на розлучення.

Ірина прокинулася від дзвінка телефону. На годиннику було 6:30 ранку. Хто міг дзвонити так рано? Вона неохоче взяла слухавку.

— Ірочко, донечко, ти мусиш терміново приїхати! Там таке твориться! — голос матері звучав схвильовано.

— Мамо, що сталося? — сонно пробурмотіла Ірина.

— У твоїй квартирі! Сусідка подзвонила, каже, що вода тече до них із стелі! Мабуть, прорвало трубу!

Ірина різко сіла на ліжку. Її квартира! Квартира бабусі, в якій зараз жила Лариса — сестра чоловіка. Сон як рукою зняло.

— Зараз буду, — коротко відповіла вона і повернулася до сплячого поруч чоловіка. — Геннадію, вставай! У Лариси в квартирі потоп!

Геннадій щось промимрив і перевернувся на інший бік. Ірина сильніше його штовхнула.

— Гена! Чуєш? Потоп у моїй квартирі!

— Ну, зателефонуй Ларі, хай розбирається, — пробурмотів він, не відкриваючи очей.

— Я дзвонила, вона трубку не бере!

Ірина вскочила з ліжка і швидко почала одягатися. У голові крутилися тривожні думки. Її квартира, яка дісталась їй від бабусі, — єдине, що було її власним. І тепер там потоп.

Два роки тому, коли вони з Геннадієм одружилися, все здавалося таким простим і зрозумілим. Їй було двадцять, йому — тридцять. Вона бачила в ньому дорослого, успішного чоловіка, який знає, чого хоче від життя.

Не те, що її ровесники, які лише й думали, як розважитися та погуляти. Геннадій говорив про сім’ю, дітей, майбутнє. І Ірина, яка виросла з вічно п’яним батьком і байдужою матір’ю, відчайдушно хотіла цього майбутнього.

Квартиру, що дісталась від бабусі, вони вирішили здавати. Збирали на перший внесок для іпотеки, щоб купити житло побільше.

Будували плани, мріяли. А потім з’явилася Лариса, сестра Геннадія, зі своєю душевною історією про розлучення, про те, як чоловік вигнав її з дітьми на вулицю, і їй нікуди було йти.

— Мила, як ти ставишся до того, щоб Ларочка пожила в нашій квартирі? — тоді запитав Геннадій.

— У якій нашій? — здивувалася Ірина. — У моїй, що дісталася від бабусі?

— Ну так. Квартира, звичайно, твоя, але рідній сестрі треба допомогти. Плюс ми ж сім’я, і тепер у нас все спільне!

Ірина погодилася, хоча внутрішній голос кричав, що це помилка. Але як можна було відмовити? Адже сім’я, адже все спільне.

Лариса з двома дітьми та котом переїхала в квартиру, обіцяючи хоч за комунальні послуги платити.

Минуло півроку. Ірина їхала в маршрутці й дивилася на вулиці Києва, що пролітали повз вікно. Місто тільки прокидалося, а затори вже починалися. Водій нервово сигналив, намагаючись увійти в потік машин.

— Дівчино, ви виходите на наступній? — спитала літня жінка, що сиділа поруч.

— Так, — відповіла Ірина.

— Я теж виходжу. Не підкажете, як пройти до поліклініки?

Ірина машинально пояснила дорогу, а сама думала про своє. Що ж вона побачить у квартирі? Наскільки все погано? І чому Лариса не відповідає на дзвінки?

Коли нарешті дісталася додому, біля під’їзду вже стояла аварійна служба. Сусідка знизу, жінка в халаті, активно жестикулювала, розмовляючи з сантехніком.

— Ось і господиня! — вигукнула вона, побачивши Ірину. — Я вашій мамі дзвонила, вона дала мені номер. У мене вся стеля у ванній мокра! А ваші родичі двері не відкривають!

— Вибачте, зараз розберемося, — пробурмотіла Ірина і побігла нагору.

Вона дзвонила в двері, стукала — ніхто не відкривав. Довелося зламати замок. Ірина застигла на порозі.

Квартира, у якій вона виросла, де пройшло її дитинство, була непізнавана. Шпалери в коридорі були обдерті, на стінах — дитячі малюнки фломастерами. У ванній, звідки йшла вода, на умивальнику стояв винуватець — новий змішувач, прорвало підводку. Вода затоплювала не лише ванну, а й коридор з кімнатою.

Та найцікавіше, у квартирі нікого не було. Ні Лариси, ні дітей, ні навіть кота.

— Вони виїхали вчора ввечері, — повідомила сусідка зверху, висунувшись у під’їзд. — Я бачила, як вони виносили речі. Думала, ви знаєте.

Ірина не знала. Вона стояла посеред розгромленої квартири, і кожна клітинка тіла наповнювалася обуренням, наче чайник окропом.

Сантехніки перекрили воду і поїхали, пообіцявши прислати майстра для ремонту. Ірина залишилася сама. Повільно ходила по квартирі, оцінюючи масштаби майбутнього ремонта. Крім обдертих обоїв і малюнків на стінах, вона виявила зламані меблі, розбитий посуд, а в туалеті стояв такий запах, що Ірина відсахнулася.

Вона дістала телефон і набрала номер чоловіка.

— Гена, ти знав, що твоя сестра виїхала з квартири?

— Що? — голос Геннадія звучав здивовано. — Ні, звичайно. А що трапилось?

— Приїдь і сам подивись, — холодно відповіла Ірина і скинула дзвінок.

Поки чекала на чоловіка, подзвонила до управляючої компанії, щоб дізнатися про стан рахунків. Те, що почула, остаточно вибило її. За квартирою числився борг майже п’ятдесят тисяч гривень за комунальні послуги.

Геннадій приїхав за годину. Він увійшов до квартири і здивувався.

— Нічого собі! Що тут сталося?

— Твоя сестра таке натворила, — відповіла Ірина. — Вона півроку не платила за комуналку. Борг майже п’ятдесят тисяч. І подивись, у що вона перетворила квартиру!

Геннадій обійшов квартиру, похитуючи головою.

— Так, неприємно, звичайно. Але Ларка зараз у складній ситуації, ти ж знаєш — розлучення, діти…

— Яке розлучення, Гена? — перебила його Ірина. — Сусідка сказала, що вчора вони виїжджали разом із чоловіком. Тим самим, який нібито вигнав їх на вулицю.

Геннадій затнувся.

— Можливо, вони помирилися…

— Або вона від початку брехала! — вигукнула Ірина. — І ти про це знав!

— Іро, ну що ти починаєш? Сестра попросила допомогти, я допоміг. І що в цьому такого?

— Допоміг? За мій рахунок? Це моя квартира, Гена! Моя! Від бабусі! Єдине, що у мене є справжнє!

— Ось знову… Твоє, моє… Ми ж сім’я, Іра!

— Сім’я, може, ще й усе спільне? — Ірина відчула, ніби всередині щось порвалося, мов стара кіноплівка. — Тоді скажи мені, де гроші, які ми відкладали на перший внесок для іпотеки?

Геннадій відвів очі.

— Які гроші?

— Ті, що лежали на моїй картці. Двісті тисяч, які ми збирали.

— А, ті… — Геннадій почухав потилицю. — Розумієш, Ларисі потрібні були гроші на переїзд…

— Що? — Ірина не повірила своїм вухам. — Ти віддав мої гроші своїй сестрі?

— Так, я віддав гроші Ларисі! — ніби нічого й не сталося, промовив чоловік. — Вони зараз потребують!

— А ми? Ми не потребуємо? Ми ж збирали на нашу квартиру, на наше майбутнє!

— Іро, будуть ще гроші. Заробимо.

— Заробимо? — Ірина стискала кулаки так, що нігті впивалися в долоні. — Я півроку відкладала кожну копійку! Економила на всьому! А ти просто взяв і віддав усе своїй сестрі?

— Вона моя сестра, Іро! Рідна кров!

— А я хто? — тихо запитала Ірина. — Хто я для тебе, Гено?

Геннадій не відповів. Стояв посеред розгромленої квартири і дивився кудись убік.

Раптом Ірина зрозуміла, що відповідь їй не потрібна. Вона і так усе знала. Для Геннадія вона завжди буде на другому місці після сестри. Завжди.

— Я подаю на розлучення, — сказала вона спокійно.

— Що? Іро, ти що? Через якісь гроші? Через мою сестру?

— Не через гроші і не через сестру. Через зраду, Гено. Ти зрадив мене. Наше майбутнє. Наші плани.

— Іро, перестань драматизувати! Подумай лише — гроші! Заробимо ще!

— Ні, Гено. Не заробимо. Принаймні, не разом.

Вона повернулася і вийшла з квартири, залишивши чоловіка стояти посеред руїни, яку влаштувала його сестра.

Наступні тижні минали, мов у тумані. Ірина подала на розлучення, зібрала речі і переїхала до подруги, поки не висушить свою квартиру.

Геннадій телефонував, приходив, намагався поговорити, але вона була непохитна. Щось у ній зламалося, як старий годинник, який вже не підлягає ремонту.

Розлучення пройшло швидко і відносно мирно. Ділити їм було нічого, окрім спільно нажитих рушників і постільної білизни. Ірина наполягла, щоб Геннадій виплатив їй половину боргу за комунальні послуги та компенсував частину ремонту в квартирі. Він погодився, хоч і бурчав, що це несправедливо.

Ірина повернулася у свою квартиру. Зробила ремонт, купила нові меблі. Життя поступово налагоджувалося, хоч душа була не на місці.

Одного разу, перебираючи старі речі, вона знайшла їхній весільний альбом. Відкрила його, подивилася на щасливі обличчя молодят. Чи справді це була вона? Така наївна, така закохана, така впевнена у своєму майбутньому.

Телефон задзвонив, перервавши роздуми. На екрані засвітилися ім’я Геннадія. Ірина вагалася, але все ж відповіла.

— Привіт, — голос колишнього чоловіка звучав невпевнено.

— Як ти?

— Нормально, — сухо відповіла вона.

— Щось сталося?

— Ні, просто… Хотів дізнатися, як ти. І ще… Лариса повернулася до Вінниці. Вони з чоловіком знову посварилися.

Ірина мовчала, чекаючи продовження.

— Вона питала, чи не може знову пожити у твоїй квартирі, — нарешті вимовив Геннадій.

Ірина застигла, наче час зупинився.

— Ти серйозно? Після всього, що сталося?

— Вона обіцяє, що цього разу все буде інакше. Вона буде платити, тим більше, ти зараз сама…

— Гено, — перебила його Ірина, — ти нічого не зрозумів, так? Зовсім нічого.

— Іро, вона ж моя сестра…

— А я була твоєю дружиною. Була, Гено. Минулий час.

Вона скинула виклик і заблокувала номер. Потім підійшла до вікна і довго дивилася на вулицю, де люди поспішали у своїх справах, не підозрюючи про чужі драми. Ірина не знала, що чекає на неї попереду. Нові стосунки? Можливо, але не скоро. Спочатку треба було розібратися в собі, зрозуміти, чому дозволила так з собою поводитися. Чому не бачила очевидних знаків, не слухала свій внутрішній голос.

Вона повернулася до альбому, закрила його і сховала у ящик. Минуле має залишатися минулим. А майбутнє… Майбутнє вона побудує сама, без Геннадія і його сестри.

Через годину Ірина випадково зустріла Геннадія у торговому центрі. Він був із якоюсь жінкою, вони трималися за руки і виглядали щасливими. Побачивши колишню дружину, Геннадій застиг, а потім невпевнено помахав рукою. Ірина кивнула у відповідь і пройшла повз.

Ввечері того ж дня пролунав дзвінок. Незнайомий номер.

— Алло? — обережно відповіла Ірина.

— Добрий вечір, це Ольга, — пролунав жіночий голос.

— Я… я дівчина Геннадія. Ми сьогодні бачилися у торговому центрі.

— Так, пам’ятаю, — відповіла Ірина, дивуючись, навіщо новій дівчині колишнього чоловіка дзвонити їй.

— Я хотіла поговорити з вами. Про Геннадія і його сестру.

Ірина відчула, як у ній щось стискається, мов стара пружина.

— Слухаю вас.

— Розумієте, Лариса зараз живе у нас. Геннадій казав, що це тимчасово, але вже третій місяць минув. Вона не працює, грошей не платить, а Гена віддає їй майже всю зарплату…

Ірина слухала і їй ставало одночасно і смішно, і сумно. Історія повторювалася, тільки з іншою жінкою в головній ролі.

— І що ви хочете від мене? — запитала вона, коли Ольга закінчила розповідь.

— Я не знаю, — голос на іншому кінці дроту здригнувся.

— Мабуть, поради. Як ви з цим впоралися?

— Я розлучилася, — просто відповіла Ірина.

— Іншого виходу я не знайшла.

— Але ми ж любимо одне одного, — заперечила Ольга.

— Хіба він може все життя потурати сестрі?

— Може, — сказала Ірина.

— І буде так. Повірте моєму досвіду.

Після розмови Ірина довго сиділа на кухні, помішуючи давно остиглий чай. Вона не знала, що вибере Ольга. Залишиться з Геннадієм чи піде.

Але для себе Ірина точно знала — вона більше ніколи не дозволить нікому вирішувати за неї. Ніколи не дозволить використовувати себе. І ніколи не буде на другому місці у стосунках.

Життя продовжувалося. Не ідеальне, зі своїми злетами і падіннями, але своє. І це було головне.

Джерело