У нас єдиний син, яким ми з чоловіком завжди пишалися. Він добре навчався у школі, закінчив виш і зараз має гарну роботу. Ми завжди жили в достатку, тому коли син ще вчився, купили йому квартиру.

У 26 років він одружився і ми були раді, що він має куди привести дружину.

Але радість тривала недовго. Якось син сказав, що батьки його дружини наполягають на переїзді до столиці, де можливостей для кар’єрного зростання значно більше, ніж у нашому місті.

Ми не бачили в цьому жодної переваги, бо й тут він мав хорошу роботу, квартиру, та й ми поряд.

Я знала, що йому не хочеться їхати з рідного міста, але він не смів суперечити дружині, яка чекала на дитину. А вона цим уміло скористалася.

Коли я спитала, де вони там житимуть, син зам’явся, а потім відповів, що він продав квартиру, щоб купити там.

Я була просто шокована цією заявою, бо квартира була трикімнатна із сучасним ремонтом та побутовою технікою, а у столиці за ці гроші можна купити лише однокімнатну.

До того ж та квартира вже буде їх із дружиною спільна. Виходить, поки батьки невістки жили на втіху, особливо не напружуючись, заробляли тільки на життя, ми зібрали гроші на житло і для їхньої доньки.

А тепер якщо вони розлучаться, син залишиться ні з чим і йому доведеться винаймати квартиру або повертатися до нас. Я це говорю не просто так.

Якщо невістка з першого року спільного життя шантажує нашого сина тим, що якщо він не погодиться на переїзд, то вона поїде до своїх батьків і він навіть не дізнається, хто в нього народиться, син чи дочка. Хіба це нормальні стосунки? Нині ми дуже шкодуємо, що оформили квартиру на сина, а не на себе.

КІНЕЦЬ.