У тиші нашого старого, затишного будинку, де кожна фотографія на стіні нагадувала часи, коли наші сини були маленькими, я розмірковував про минулі роки.

Я та Вірочка, моя дружина, вклали всю душу у виховання двох чудових хлопців, які тепер самі вибудовують свої сім’ї, незалежні та щасливі.

“Вірочко,” – звернувся я до неї одного вечора, коли вона закінчувала вишивати черговий візерунок, “А чи не вирушити нам у другий медовий місяць?” Вона здивовано підняла на мене очі, відклала вишивку і посміхнулася.

“А куди це ти задумав поїхати?” “Як щодо Парижа?” – Запропонував я.

“Ти завжди мріяла побачити Ейфелеву вежу.” Вона захихотіла, як у день нашого весілля, і її очі засяяли хвилюванням. “Ти завжди вмієш здивувати, старий мій добряк.”

Через два місяці ми вже сиділи в літаку, що летить назустріч нашим новим пригодам. Вірочка стискала мою руку, коли ми приземлялися.

Нова країна, нові звуки, запахи – все це здавалося таким хвилюючим та незнайомим. Наступного дня ми бродили Монмартром, потягували ароматне французьке вино і ловили поглядами обриси Ейфелевої вежі. “Ти пам’ятаєш, як ми мріяли про це, коли були молодими?”

– Запитала Віра, крадькома витираючи сльози розчулення. “Щодня,” – відповів я, обіймаючи її за плечі. “Але знаєш, я ні про що не шкодую. Ми створили чудову сім’ю,

і тепер у нас є час для себе.” Вечорами ми гуляли вздовж Сєни, слухали вуличних музикантів та ділилися один з одним спогадами про минуле та мріями про майбутнє.

Ця подорож стала не просто відпочинком: вона спалахнула тими теплими почуттями, які ми відчували один до одного, коли були молодими.

Коли ми повернулися додому, я подивився на Вірочку і сказав: “Цей медовий місяць – лише початок. У нас ще багато місць для відвідування та створення спогадів.”

Вона зігріла мою руку своєю, і я зрозумів, що, незважаючи на те, що волосся посивіло, а кроки стали не такими спритними, наша пригода тільки починається.

КІНЕЦЬ.