Того дня, коли Надя заявила про своє рішення, я відчув, ніби весь світ звалився на мене. 30 років шлюбу здавались мені щасливою вічністю, але раптово все змінилося.

“Я втомилася, Олексію,” – сказала вона, сидячи навпроти мене за кухонним столом. Її очі, які колись сяяли радістю, тепер виглядали втомленими та сумними.

“Втомилася від постійних суперечок з твоєю сім’єю, від твоєї байдужості до моїх почуттів.” Я намагався заперечити, але слова застрягли у горлі.

Мені завжди здавалося, що наші дрібні розбіжності – це неминуча частина сімейного життя, але я не помічав, як вони підточують Надю. У наступні дні я кидався між розпачом і надією.

Намагався довести Наді, що ми можемо все виправити, що я можу змінитись. Але вона була непохитна. “Мені потрібен час і простір, щоб знайти себе,” – говорила вона, пакуючи свої речі.

Наступні тижні я провів на самоті, згадуючи кожен щасливий момент, проведений разом.

Я розумів, що частина провини за розрив лежить і на мені. Моя байдужість до її почуттів, моя впертість у відносинах з її сім’єю – все це сприяло нашому віддаленню. Намагаючись знайти втіху, я звернувся до своїх друзів та родичів.

“Ти маєш йти далі, Олексію,” – радили вони. Але як йти далі, коли твоє життя валиться на очах?

Зрештою, я вирішив, що не можу продовжувати жити у минулому. Я почав відвідувати психолога, щоб розібратися у своїх почуттях і навчитися долати втрату. Час минав, і я почав повільно приймати реальність.

Надя та я зустрічалися ще кілька разів, щоб обговорити деталі розлучення. Кожна така зустріч була для мене випробуванням, але я намагався зберігати спокій. “Я завжди буду вдячний тобі за ці роки, Надю,” – сказав я їй у день підписання паперів.

Вона кивнула, і в її очах я побачив іскру того кохання, яке колись пов’язувало нас. Розлучення стало для мене новим початком. Біль і смуток поступово йшли, поступаючись місцем прийняттю і надії на майбутнє.

Я зрозумів, що іноді кінець однієї історії – це початок іншої, і я був готовий написати нові сторінки.

КІНЕЦЬ.