Сім довгих років минуло відтоді, як я востаннє розмовляв із братом. Сварка, яка тоді здавалася такою важливою, з роками стала просто важким каменем на душі.

Але все змінилося одним холодним осіннім днем, коли мама зателефонувала і сказала, що тато серйозно захворів. Стоячи біля його лікарняного ліжка, я раптом відчув, якими незначними здаються всі наші розбіжності на тлі цієї безмовної битви за життя. Ми з братом немов одночасно зрозуміли це,

обмінявшись зі збентеженими поглядами. “Я… Я не знаю, що сказати,” – почав я, дивлячись на квіти у вазі на підвіконні. “Не треба говорити нічого,” – перервав мене брат, його голос був тихіший від звичайного.

“Просто… Давай почнемо спочатку. Батьку цього хотілося б.” Я кивнув, і в той момент між нами пролетіло щось більше за слова: розуміння і прощення. “Пам’ятаєш, як тато вчив нас рибалити?” – спитав він, і посмішка трохи торкнулася його губ.

“Як забути, ти завжди закидав вудку далі за всіх,” – я усміхнувся у відповідь, вперше за багато років відчуваючи легкість у серці.

“Так, але ти завжди ловив більше,” – брат підморгнув мені, і в його очах я побачив ту, стару доброту. Сидячи поруч із татом, ми знову стали справжніми братами.

Не кажучи нічого зайвого, ми робили те, що мали зробити давно – ми дбали про нашого батька разом. З того часу ми обіцяли більше не допускати, щоб гордість і впертість вбили клин між нами.

Ті дні у лікарні були як маяк у тумані – вони висвітлили шлях до примирення. І хоча майбутнє тата було невизначеним, одне зрозуміло: ми знову стали сім’єю.

КІНЕЦЬ.