Дивуюсь простоті деяких людей. Якщо я стала частиною сім’ї чоловіка, то маю ділитися всім, що в мене є. І при цьому цінувати мої речі зовсім необов’язково.

Ми з Миколою одружилися майже десять років тому. Дітей нам Бог не дав, тільки кота і завели.Проте в нашому домі, крім тварини, весь час гостює сестра чоловіка Ліза. Вона – спритна, весела, на відміну від мене, тихоні та інтроверта, а ще вона – дуже неакуратна.

Ліза неодноразово набивалася мені в подружки та намагалася витягнути на якісь вечірки. Але я за натурою – домосід, а не тусовщиця, і давно зрозуміла, що найкращими подругами ми з неохайною Лізою ніколи не станемо.

Річ у тім, що я працюю костюмером у театрі та додатково підробляю швачкою вдома. Така робота мене повністю влаштовує, тому що я перебуваю у звичному середовищі й мені не доводиться спілкуватися з натовпом щодня.

У нас з чоловіком своя трикімнатна квартира, і одну кімнату Микола дозволив мені використовувати як майстерню. Саме на цю територію весь час намагається зайти Ліза.

Щоразу, коли вона з’являється в нашому будинку, мене легенько трусить. По-перше, вона безпардонно риється в моїх тканинах і викрійках, розсипає ґудзики та заплутує нитки.

Таке відчуття, що прийшла трирічна дитина і вирішила пограти. Але сестрі, на хвилиночку, 27 років! А, по-друге, Ліза регулярно випрошує у мене мої сукні та блузи.

Я неодноразово просила Лізу не чіпати мої речі, тим більше, що у моїй майстерні нерідко висять вбрання для вистав. Але вона вдає, що не розуміє, чому я засмучуюсь, коли сестра чоловіка переглядає сукні на вішалках.

Скажу чесно, одного разу я піддалася на її вмовляння, і дала їй в оренду одне з небагатьох нарядів – сукню-оверсайз, – яка могла підійти їй за розміром. Ліза одягла його лише раз – на День народження подруги.

Коли вона повернула вбрання, то сукня виявилась безнадійно зіпсованою. Мало того, що на сукні були старанно замиті, але все одно очевидні плями від вина та якогось соусу, то Ліза ще й зачіпки на ньому залишила.

Я не стала лаятись із сестрою чоловіка через сукню, просто попросила Миколу вставити замок у кімнату майстерні. Коли наступного разу сестра прийшла до нас у гості та спробувала увійти до майстерні, на неї чекало розчарування.

Я сказала Лізі, що ми вимушено закриваємо кімнату на ключ через пустуна-кота. Вона, звичайно, спробувала вмовити мене відкрити кімнату, але я зуміла стримати її тиск.

Через тиждень вона знову прибула до нас у гості, щоб випросити якесь вбрання до весілля родички.

– Пам’ятаєш, у тебе була така жовтенька сукня з широкою спідницею?

– Запитала Ліза, знову смикаючи ручку дверей, що веде в майстерню. – Можна я її позичу?

– Ні, не можна, – відповіла я.

– Ну, будь ласка, я всього разочок її одягну, виперу і поверну. Воно буде як новеньке, – сказала Ліза.

– Я вже сказала, що не дам тобі сукні, – повторила я.

– Але ж ти вже давала мені своє вбрання, пам’ятаєш?

– Запитала Ліза.

– Так, ту червону сукню після твого свята мені довелося викинути, саме тому більше свій одяг я тобі не дам, – підсумувала я.

– Ну, будь ласка, цього разу я буду акуратніша, – благала Ліза.

– Ти що, не чуєш слова “ні”, Ліза? – вже брутально запитала я.

Після цього питання сестра вся розлючена вибігла з нашої квартири. Вже за годину мені зателефонувала свекруха і почала вичитувати як школярку.

– Чому ти, Оленка, не дала Лізі сукню на один вечір? Тобі шкода якусь ганчірку для сестри чоловіка?

– Запитала Лідія Петрівна.

– Мені шкода своєї праці, тому що після одного разу вдягання Лізою, минулу сукню довелося викинути, – сказала я.

– Не вигадуй, будь ласка, моя Ліза – дуже акуратна дівчинка, а ти, моя мила, – просто жадібна. Більше тобі у нашому домі не раді, – заявила Лідія Петрівна.

Загалом на сімейні заходи до родичів чоловіка я більше не ходжу. Якщо чесно, я цьому тільки рада.

КІНЕЦЬ.