Я більше не хочу мовчати. Я довго закривала очі на те, коли свекруха вчила мене, як жити з власним чоловіком, як варити борщ, як розмовляти з дитиною. Але крапку поставив один “невинний” коментар Матвія – і я зрозуміла, що далі буде по-іншому. Я більше не дозволю собі бути зручною.

Я завжди думала, що знаю, що таке любов. До того, як зустрілася з сімейними настановами маму Матвія.

Мене звати Алла, і я вже рік як заміжня. Люблю свого чоловіка до нестями — він мій найкращий друг, мій затишний плед у зимову ніч.

Але разом з ним у моє життя в’їхала ще одна героїня — пані Валентина. Вона ж його мама. Вона ж — ходяча енциклопедія «як має бути». І я — наче в неї на екзамені. Постійно.

Все почалося ще з весілля. Ми хотіли скромне святкування у лісі, на природі, але Валентина Петрівна ледь не організувала бенкет у палаці. І нічого, що палац був у Жмеринці. Ми тоді промовчали. Типу, ну, мама, як не як…

А потім почалося справжнє шоу.

– Алло, це ти знову борщ без зажарки вариш? Ну так він не “наїдний”, – говорила вона по телефону з таким голосом.

– Матвій любить, коли м’ясо з хрусткою скоринкою, а не парене, як у лікарні! – казала вона, коли приходила до нас у гості та нюхала повітря на кухні, ніби собака-шукач.

І Матвій… Він спершу сміявся. Потім втомлено зітхав. А потім почав говорити фрази на кшталт:

– Та не звертай уваги, вона завжди така. Просто звикни.

Звикни?

Я мала звикнути, що мої дії — під мікроскопом? Що мій голос — занадто гучний, їжа — надто прісна, а одяг — “нежіночий”?

Найгірше сталося того вечора. Ми вечеряли з Матвієм. Проста гречка з салатом. Я втомлена після роботи, він втомлений після роботи — два зомбі з ложками.

Тут дзвінок. Я бачу на екрані: “Свекруха”. Включаю гучномовець, бо руки в гречці.

– Матвійчику, синку, ти ж сьогодні їв щось нормальне, не те, що Алла готує?

І він сміється. Реально. СМІЄТЬСЯ.

– Тааак, сьогодні це навіть їстівне, – жартує він, навіть не глянувши на мене.

У той момент я не закотила очі — я закотила свою гідність назад у горло.

Коли дзвінок завершився, я мовчки встала, взяла тарілку, вилила гречку в раковину і сказала:

– Я не служниця. І не жарт для вас двох.

Матвій отетерів.

– Та ти що, серйозно образилась?

– Я не ображаюсь. Я роблю висновки.

Ми посварилися. Вперше не по-дитячому. Він сказав, що я перегинаю. Я сказала, що він перегинає, коли не вміє поставити межу між мамою й дружиною. Він пішов на балкон. Я пішла в душ, плакала під струменем води, як у дешевому кіно.

На ранок він спитав:

– То що, ти хочеш, щоб я посварився з мамою?

– Ні, – відповіла я. – Я хочу, щоб ти став на мій бік. Бо поки що я в цьому шлюбі — одна.

З того дня щось змінилось. Матвій почав бачити. Не все і не одразу, але почав. Коли наступного разу мама сказала:

– Аллочко, а чому ти не вдягаєш спідниці? Може, чоловіку хочеться бачити тебе більш жіночною?

Він відповів:

– Мамо, Алла — жінка в будь-чому. І в джинсах, і в халаті, і в бронежилеті, якщо треба.

Я ледь не розплакалась. Не від образи — від полегшення. Бо вперше він говорив про мене як про рівну. Як про людину, яку не треба “доробляти”.

Але Валентина Петрівна… Вона образилась. Прийшла в гості через тиждень. Сиділа, мовчала, зітхала, накладала в салат більше майонезу, ніж самої страви, і знову ж таки мовчала. Але я не ламалась.

Коли вона сказала:

– Ви так і не купили білий комплект постільної білизни, як я радила? У білому краще спиться, я читала.

Я сказала:

– А я читала, що спиться краще з тим, хто тебе поважає. Можемо обмінятись статтями.

Тиша. Така, що чути було, як кіт у сусідів чхає.

І тоді вона сказала:

– Ну добре, я, мабуть, перебільшую. Але ж я ж не зі зла. Просто хочеться, щоб у вас все було якнайкраще.

І я вперше за весь рік відповіла:

– А ми хочемо, щоб було по-нашому. Навіть якщо це з гречкою без скоринки.

Вона подивилась на мене. І знаєте що? Посміхнулась. Справжньо, не “викладацьки”. Просто посміхнулась і сказала:

– Тоді давайте гречку. Але я принесу трошки сала. На всякий.

Ми сміялись. І вперше я відчула, що є шанс. Що можна жити в мирі, не втрачаючи себе.

Бо правду кажучи, свекруха — це не ворог. Ворог — це мовчання. Це коли ти ковтаєш, і мовчиш, і стираєш себе гумкою, аби тільки не посваритись.

Але ж любов — це не про зручність. Це про партнерство. І межі. І гречку без скоринки, якщо так хочеться.

А тепер скажіть, хто дочитав:

Чи мали ви такі ситуації, коли мусили обирати — промовчати чи сказати?

І що вибрали ви?

Джерело