З моїм чоловіком Іваном ми виростили трьох дітей, багато працювали, витрачали сил на них, і розраховували хоч на пенсії пожити для себе. Для цього ми все своє життя працювали, економили на собі в усьому, і в підсумку побудували власними силами хороший, великий та просторий будинок.

Нам звичайно хотілося б подбати і про власне житло для своїх дітей, але на всіх трьох у нас би просто не вистачило грошей і зрозуміло чому.

Пропонували ми з Іваном завжди їм самим взяти кредит, тоді б ми допомагали б по можливості з виплатами або періодично сиділи б з онуками, щоб їхні батьки могли працювати та заробляти на власне житло, але почули у відповідь тільки звинувачення в тому, що ми не такі турботливі батьки, як родичі їх друзів, і що взагалі ми егоїсти, і думаємо тільки про себе. Але ми просто чисто фізично не могли стільки грошей заробляти, щоб вистачило на трьох дітей.

А згодом ми дізналися, що виявляється, наші старша та середня доньки поклали око на наш з чоловіком будиночок, і вже давно. Кажуть, мовляв, поруч з ним є хороші садочки і школи, і що взагалі їх діткам краще рости на природі, а не в «кредитній шпаківні» малій.

Дякую долі, що хоч синочок наш виявився менш меркантильним, та зайнявся вирішенням квартирного питання самостійно, він до нас з батьком діла ніякого з житлом не мав. Вони з дружиною вирішили почекати з народженням дітей, поки не створять всі необхідні для цього умови, і зараз займаються тим, що відкладають гроші на покупку свого власного житла.

На питання: а що ж робити нам – людям похилого віку, бо доньки постійно просяться жити в наш будинок? Обидві дочки запропонували взяти однокімнатну квартиру в кредит, мовляв, нам багато чого не потрібно, а у них сім’ї молоді, їм необхідний простір.

Зараз поки одна з них живе з чоловіком на орендованій квартирі, а друга в будинку у свекрів, і їм обом це не подобається таке життя.

Вони хочуть розділити наш з чоловіком будинок, і жити тут на дві сім’ї. Залізати в борги, або ж заробляти на власну житлову площу, як свого часу робили ми з чоловіком – наші доньки  не хочуть зовсім. Кажуть, мовляв: «У ваш час з цим було легше, умови для молодих сімей були краще, а зараз побудувати будинок власними силами практично не реально».

Ми з чоловіком відчуваємо провину за те, що не можемо забезпечити своїм дочкам той рівень життя, який їм хочеться, а й віддавати останнє для них у нас бажання немає. Вважаємо, що у них обох є чоловіки, які повинні про них подбати.

У підсумку ми посперечалися з дочками і не розмовляємо вже другий тиждень. А нам так хотілося спокійної і затишної старості, а в результаті вийшло все навпаки – суцільні сімейні сварки і непорозуміння. Син підтримує мене з чоловіком, і забороняє йти у них на поводу та слухатися його сестер, наших рідних доньок.

Як думаєте, ми з чоловіком праві, що не хочемо переїжджати в тісну та маленьку, в порівнянні з будинком, однокімнатну квартиру на старості років, або ж мають рацію дочки, які нібито піклуються про благополуччя своїх молодих сімей та просять нас поступитися їм своїм власним будинком?

Чи праві наші доньки, що їм більше будинок потрібен для їх сімей з дітьми? Чи ми з чоловіком маємо гарно жити на старості років в хорошому домі, адже все життя працювали на нього і на дітей?

Джерело