Ми з Ганусею переписали квартиру на дочку, бо вона була поруч, на відміну від сина, який вже деякий час жив з сім’єю в Канаді. – Я ж біля вас, завжди за вами пригляну, – говорила Уляна.

Вона і справді нам допомагала. Інколи одяг на секонді купляла, а інколи і тисячку переводила “на аптеку”. Але як тільки документи були підписані, її тон став геть іншим: “Запитуйте в аптеці українського виробника. Це вам буде по кишені!” – А потім повернувся в Україну і син

— Степане, чому син рідко про нас згадує? — запитала Гануся одного вечора.

Я подивився на неї, відчуваючи, як серце стискається.

— Можливо, він просто зайнятий своєю сім’єю, — відповів я, намагаючись приховати тривогу в голосі.

Наш син Орест переїхав з дружиною Катериною та дітьми до Німеччини кілька років тому. З того часу наші зустрічі стали рідкісними, а спілкування — обмеженими до коротких дзвінків або повідомлень.

Ми з Ганусею залишилися одні у квартирі, яку раніше ділили з сином, невісткою та їх дітьми. Ті часи були сповнені радості та тепла, але фінансові труднощі змусили Ореста шукати заробітки за кордоном, а згодом забрати з собою Катерину та дітей.

— Пам’ятаєш, як ми разом святкували Різдво? — запитала Гануся, повертаючись до минулого.

— Так, це було чудово. Уляна тоді ще жила з нами після весілля, — відповів я. Уляна, наша старша дочка, пізніше переїхала до чоловіка, але залишилася поруч, всього десять хвилин їзди на машині.

Життя сповнилося новими викликами, коли ми з Ганусею вийшли на пенсію. Комунальні послуги дорожчали, а ціни в магазинах підскочили настільки, що інколи здавалося, що ми не встигнемо розжитись. Уляна допомагала нам, купуючи одяг з секонду або періодично перераховуючи тисячу гривень на наші іменини чи дні народження.

Але ми все більше відчували, що Орест віддаляється від нас, занурюючись у власне життя з сім’єю. Він не згадував про нас і наші проблеми.

Одного дня Уляна звернулася до нас з проханням переписати квартиру на її ім’я, щоб вона могла дбати про нас у разі потреби. Ми з дружиною вирішили піти на її прохання, сподіваючись, що це зміцнить наші стосунки з дитиною.

— Ми повинні подумати, Ганусю, — сказав я.

— Орест далеко, а ти завжди була поруч.

Ми повідомили Оресту про наше рішення, і він нічого не відповів. Я уявляю, як йому було неприємно, але ми відчували, що це найкраще рішення для нашої родини. Проте після цього Уляна почала рідко нас відвідувати, а підтримка з її боку значно зменшилася.

Одного разу я попросив її купити ліки, оскільки наша пенсія мізерна і ми не поміщалися. Вона відповіла, що ми повинні купувати українського виробника, щоб зекономити кошти.

— Ми переписали тобі квартиру, а ти так нас залишаєш, — подумав я, відчуваючи себе зрадженим.

Але це ще не все. Орест нещодавно розлучився з Катериною і повернувся до України. Він залишився сам, а ми з дружиною намагаємося зрозуміти, як йому допомогти. Тепер ми з Ганусею стоїмо перед питанням: як дивитися в очі сину, знаючи, що він переживає складний період у своєму житті, а водночас не може бути з нами так, як раніше?

— Дай Бог, він знайде своє щастя, — прошепотіла Гануся одного вечора. — Але куди йому піти? Уляна вважає, що квартира належить їй повністю, і не захоче, щоб в ній жив брат.

Ми з дружиною сидимо вечорами, обговорюючи, чи не зробили ми помилку, дозволивши Уляні переписати квартиру. Чи не втратили ми ще щось важливе, коли віддали свою власність дочці. Я боюся, що на старості років ми могли помилитися, але, можливо, ще є шанс все виправити.

— Можливо, нам варто більше спілкуватися з Орестом, — запропонував я. — Ми можемо знайти спосіб підтримати його та бути ближче до себе.

Гануся кивнула. — Так, ми маємо не втрачати надії. Родина — це головне, і ми повинні триматися разом, навіть якщо життя розбиває нас на частини.

Наше життя змінилося за останні роки, але ми намагаємося знайти баланс між підтримкою дітей та збереженням власної гідності.

Ми з Ганусею мріємо про те, щоб Орест зрозумів, що ми завжди були і залишаємося його опорою, незалежно від обставин.

Але залишаються питання: чи зможемо ми знову стати близькими з Орестом? Чи знайдеться спосіб подолати відстань та непорозуміння, що виникли між нами?

Як ви, дорогі читачі, вирішуєте подібні сімейні труднощі? Чи вважаєте ви, що переписування квартири на дочку — це правильний крок, чи, можливо, існують інші шляхи підтримки родини? Поділіться своїми думками та досвідом.

Джерело