Хоча ми із сестрою народились і виросли у місті, але до сільської роботи звичні. Ще змалечку їздили до бабусі в село допомагати на полі. Ми вже дорослі. Маємо власні сім’ї. Батьки вирішили, що житимуть у селі, в бабусиному домі. А квартиру розміняли на дві однокімнатні, щоб ми із сестрою не мали проблем із житлом.

Я завжди буду вдячний батькам за їх самопожертву. Прекрасно розумію, що сільське життя вимагає багато зусиль, якщо хочеш мати свого городину і господарство.

Та вони запевняють, що завжди мріяли, після виходу на пенсію, переїхати кудись якомога далі від міського шуму. Зараз живуть поряд з лісом, дихають свіжим повітрям, харчуються самостійно вирощеними овочами та фруктами.

Ми з дружиною їздимо в село допомагати батькам, не чекаючи, коли ті попросять про поміч.

Моя молодша сестра Василина, навпаки, не поспішає долучатись до сільських клопотів. Її й так все влаштовує. Приїжджає тоді, коли достигає урожай, щоб завантажити повний багажник городини.

Коли їде до батьків, то навіть печива ніякого не привезе до чаю. Спершу, я не звертав на це уваги. Але якось довідався, що батьки віддають їй частину своєї пенсії.

От, і виходить, що допомагати приїжджаю я із сім’єю, а її сім’я лише бонуси отримує, нічого не даючи натомість. Я навіть автомобіля не маю, щоб набрати овочів, які допомагаю вирощувати. В основному, все купуємо в магазині. Ось така мені подяка за небайдужість.

З того часу я почав замислюватись, а для чого мені все це? Який сенс їздити, допомагати, якщо улюбленій донечці вони готові віддати останнє. Мені ж, навіть дякую не завжди скажуть.

От я і перестав до них їздити. Спершу стримано обурювались, а потім ще й накричали, назвавши черствим егоїстом. У них, крім мене, ще донька є. Хай хоч раз приїде, віддячить їм за усе добро, яке вони для неї роблять. А мені це все набридло.

Зараз спілкуюсь з батьками лише телефоном. Я не їду в село, а вони й не запрошують.

КІНЕЦЬ.