Ми з дружиною вирішили розбігтися після 15 років спільного життя. Головною причиною було те, що Софія перестала за собою доглядати. Два місяці ми не бачилися, а коли зустрілися, я її не впізнав. Тепер я в роздумах. Може й справді, я був тією причиною “занепаду” Софії?

– Остапе, ти ж мене навіть не впізнаєш, правда?

– Чесно, Софіє, якщо б зустрів тебе на вулиці – подумав би, що ти моя молодша сестра. Але звідки ця трансформація?

Мені важко було підібрати слова, дивлячись на жінку, з якою я прожив майже 15 років. Вона стояла переді мною в стильній сукні, підкресленій яскраво-червоним поясом, з макіяжем, що гармоніював із сяючою усмішкою, та зачіскою, яка ідеально обрамлювала її обличчя. Софія виглядала краще, ніж у день нашого весілля.

І це все після нашої розлуки.

Моя історія почалася давно. Ми з Софією познайомилися на університетській вечірці. Вона тоді була тією самою дівчиною, яка може затьмарити всіх: довге темно-русяве волосся, проникливі карі очі й витончена статура. Ми закохалися швидко і палко, а через два роки після знайомства одружилися.

Життя разом було прекрасним. Ми мріяли, підтримували одне одного, долали труднощі. Але після народження наших двох дітей все почало змінюватися. Софія зосередилася на домі й дітях, а я – на роботі. І хоча я був вдячний за її турботу про нашу родину, помічав, що вона поступово втрачала інтерес до себе.

З кожним роком її зачіска ставала простішою, одяг – практичнішим, а посмішка – рідкіснішою. Я кілька разів намагався говорити про це, обережно натякаючи, що їй варто трохи більше уваги приділяти собі. Але Софія лише ображалася.

– Ти не розумієш, Остапе, скільки в мене справ. Я не можу думати про манікюр, коли в дітей зуби ріжуться.

– Але ж це для тебе, не лише для мене, – пробував я пояснити.

Наші розмови завжди закінчувалися суперечками. Софія все більше віддалялася від мене, і я почав помічати, що ми стали просто співмешканцями.

Це не відбулося в один момент. З роками між нами наростав холод, і зрештою ми вирішили взяти паузу. Я переїхав на орендовану квартиру в іншій частині міста. Спочатку було важко, але я вірив, що це допоможе нам зрозуміти, чи хочемо ми бути разом.

І ось тепер, через два місяці розлуки, переді мною стоїть інша Софія. Вона схудла, зробила модну стрижку, навчилася робити макіяж і одягатися так, щоб підкреслити свої сильні сторони. Я навіть помітив, що вона зробила професійне відбілювання зубів.

– Що сталося, Софіє? Ти наче зовсім інша людина.

– Просто почала жити для себе, Остапе. Ти був правий. Я роками себе ігнорувала. Але тепер зрозуміла, що так більше не можна.

Вона говорила впевнено, без звичної нервовості чи захисної реакції. І хоч я повинен був радіти за неї, мене мучили суперечливі почуття.

Чому вона змінилася лише тепер? Чому не тоді, коли ми були разом? Чому ця трансформація сталася тоді, коли, здавалося, ми остаточно втратили одне одного?

Я не міг не запитати:

– Це хтось інший, так? У тебе новий чоловік?

Софія розсміялася.

– Остапе, це не про когось іншого. Це про мене. Я просто зрозуміла, що більше не можу себе ігнорувати.

Її відповідь мене заспокоїла, але ненадовго. Вона виглядала настільки впевненою і самодостатньою, що я відчув себе чужим у її житті. І хоча я все ще любив її, не був певен, чи є місце для мене в цій новій Софії.

З того часу я постійно думаю: чи варто нам повертатися до шлюбу? Софія показала, що здатна на зміни, але чи буде це тривати, якщо ми знову будемо разом? Може, наше розставання стало для неї поштовхом до кращого життя, і я не маю права її стримувати?

Я бачу її з новою впевненістю, і це надихає. Але також болить. Мені здається, що всі ці роки вона просто чекала, коли я піду, щоб нарешті “ожити”.

Чи був я причиною її занепаду? Чи зможемо ми, маючи стільки важких моментів позаду, знову стати щасливими разом?

Що ви порадите? Чи варто нам знову намагатися? Чи, можливо, краще залишити все як є і дозволити Софії будувати своє нове життя, в якому я буду лише епізодом минулого?

Джерело