Ми з дружиною будували наше життя за всіма пунктами, які вважаються нормою: стабільна робота, квартира в новобудові, дача біля Дніпра. Але я зрозумів, що в цьому всьому немає – мене. Я зник десь між таблицями Excel, вічними ремонтами і обідами “на швидку руку”.

А коли я сказав Світлані, що хочу покинути місто і купити невеликий будинок у Карпатах, вона засміялась. А потім вже й не сміялась. Просто перестала мене слухати. І тоді я зрозумів: наші світи давно не перетинаються. Але чи маю я право рвати те, що ми будували роками?

Все почалося не з гори, не з кризи, не з коханки. Почалося з втоми. Така тиха втома, що підкрадається непомітно. Зранку встаєш, дивишся у дзеркало — ніби я. А глибше подивишся — а хто це?

У п’ятницю ввечері, коли Світлана нарізала салат із руколою й буряком (бо це “суперфуд”), я поставив їй питання, яке готував тижнями.

– Світлано, а як ти дивишся на те, щоб переїхати в село?

Вона поставила прибори, витерла руки й повернулась до мене.

– Ярославе, це жарт?

– Ні. Я серйозно. Я більше не витримую цього життя. Я хочу піти з роботи, купити хату десь у Верховині чи Космачі. В мене є план. Там спокій. Там я знову зможу дихати.

Світлана не відповідала кілька секунд. Потім кинула:

– Ти з глузду з’їхав? Ми все це для чого будували?

– Для кого — ось у чому питання. Мені здається, ми будували для “картинки”, а не для себе.

– То ти тепер гірський мудрець? – різко засміялась. – І що, будеш варити сир і пасти овець?

– Якщо це поверне мені себе, то хоч козяче мило почну варити.

Вона сіла за стіл, спиною до мене.

– Я не поїду нікуди. У мене тут життя. Подруги, робота, спортзал.

– А в мене?

– А в тебе криза середнього віку, Ярославе.

Наступного дня вона прийшла з манікюру, вдягнута, як на обкладинку журналу. Сіла навпроти, з кавою у руках:

– Знаєш, ти мене ображаєш. Я відчуваю, що це не про село. Це про втечу від мене.

– Можливо, частково. Але головне – я тікаю не від тебе. Я йду до себе.

– Я тебе не стримую. Але сама я не поїду. І Сашка не потягну в ліс.

Нашому сину 12. Він більше в TikTok, ніж у природі.

– Сашко може приїжджати на канікули. А я… Я поїду. Принаймні на літо.

– А що далі?

– Я не знаю.

Вона знизала плечима.

– Я думала, ми партнери. А ти мені кидаєш: я їду. Як у серіалі.

– А хіба ти мене останні роки слухала?

– Не починай.

– Отож.

Минув тиждень. Я знайшов стару дерев’яну хату в Соколівці. Там був пічний обігрів, величезна груша на подвір’ї і краєвид, від якого мені просто хотілося мовчати. Господарка – стара Марія – продавала за копійки, бо переїжджала до онука. Я задаток уже залишив. Хата була моєю.

Коли я сказав про це Світлані, вона не сказала нічого. Вперше за десять років вона не мала ані поради, ані сарказму.

– Ну що ж. Мабуть, ти справді вирішив.

– Так. Не знаю, що буде далі. Але знаю, що інакше – не можу.

– А я не можу тебе тримати, – відповіла вона тихо.

Переїзд був як розлучення. Хоч формально ми й не розходились. Я збирав речі мовчки. Світлана стояла біля вікна й дивилась на хмари. Сашко сидів у навушниках. Ніхто не обіймався. Але тиша була щільна, як камінь.

Я поїхав. А в перший вечір у новій хаті відкрив вікно, вдихнув свіже повітря і… заплакав. Не від жалю, а від того, що вперше за роки був чесним із собою.

За місяць Світлана написала мені: “Тут усе, як і було. А в тебе як?”

Я відписав: “Я навчився робити хліб. Сплю по 9 годин. Почав малювати. Уявляєш?”

Вона відповіла лише емодзі – здивоване обличчя.

Ще через місяць приїхала на день. Без валіз. Просто глянути. Ми сіли на лавку біля груші.

– Це місце якесь… інше. Ти змінився.

– А ти?

– Я ще ні. Але задумалась.

Тепер вона іноді приїжджає. Сашко почав казати, що хоче зробити реферат про Карпати. Світлана одного разу сказала, що хоче тут відкрити маленьку кав’ярню.

– Але не для інстаграму. Просто для себе, – усміхнулась вона.

І я побачив у ній ту дівчину, яку колись покохав.

Я не знаю, чи ми залишимось разом. Не знаю, чи вона справді зможе жити в селі. Але я знаю точно: якщо я не зробив би цього кроку, я би втопився у звичному.

А тепер я живу. І якщо моя родина захоче бути частиною цього – я тільки за. Але більше я не проміняю себе на комфорт.

А як ви вважаєте? Чи має людина право змінювати все, навіть якщо це може зруйнувати сім’ю? Чи може бути спільне щастя, якщо один з вас втрачає себе в процесі?

Джерело