Ми з чоловіком виростили доньку, дали їй усе необхідне, піклувались про неї. Оксана вже доросла і час навчитись дбати про себе самостійно. Тим більше вона вже заміжня жінка, має власну сім’ю. Оксана вийшла заміж чотири роки тому. У них щасливий шлюб, але власного житла не мають, тому мешкають на орендованій квартирі. У нас із чоловіком є трикімнатна квартира. Ми заробили на неї самі, важко працюючи на заробітках і економлячи на всьому.

Також, у спадок від бабусі, чоловік отримав двокімнатну квартиру. Ми її здаємо постояльцям і отримуємо з неї пристойну платню.

Тиждень тому подзвонила сваха й просила, щоб ми ту двокімнатну квартиру віддали дітям, бо їм бракує коштів на оренду й через фінансові труднощі вони постійно сваряться, може навіть до розлучення дійти. Мене поставили перед складним вибором.

Зять переконаний, що ми зобов’язані поступитись і допомогти вирішити їх квартирне питання. А я, ще до їхнього одруження, попередила, що тепер вони окрема сім’я і питання з житлом теж повинні будуть вирішувати самостійно. Він чоловік, як-не-як, от нехай і дбає про свою сім’ю, раз вирішив її створити.

Донька каже, що хотіла б вже відчути радість материнства, але не наважується лише тому, що вони не мають власного житла, а на оренду йде багато грошей. Але ми з чоловіком стали батьками теж, коли мешкали в орендованому помешканні, й нічого, якось справились.

Вже не вперше зять і його сім’я підіймають тему квартирного питання, намагаючись схилити нас поступитись. Мені вже набрид цей тиск. Я нікому нічого не винна. Минулого тижня моєму терпінню прийшов кінець і я попросила доньку, щоб її чоловік та його родина припинили до нас телефонувати. Цим вони нічого не досягнуть. Хай її чоловік сам думає, де житиме його сім’я і заробить на квартиру своїми силами.

Тепер дочка зі мною не розмовляє. Вона образилась, але я не маю почуття провини й переконана, що дорослі люди повинні розв’язувати свої проблеми самостійно.

КІНЕЦЬ.