Ми з чоловіком вирішили зробити дітям у місті сюрприз і приїхали без попередження. Я набрала і з дому продуктів, бо живемо в селі, і в супермаркет заїхали, бо внуків салом і тушонкою не здивуєш.

Дочці купили її улюблену каву, а зятю дві пари шкарпеток. Ми не часто бачимося, бо то ми з села не виберемося, то молодим до нас не завжди виходить приїхати. Тому завжди, хоч і скромні, але подарунки робимо.

Але на наше здивування, зятя вдома не було, хоча, за нашими підрахунками, у Віктора мав бути вихідний. А виявилося, Вітя ще перед Новим роком переїхав жити до своїх батьків, бо образився, що за дванадцять років у шлюбі наша дочка його так і не прописала в квартирі.

Всі ці роки мовчав, а тепер бачте, стрепенувся. Дочка, з одного боку, права – цю квартиру Оля сама купила, ну і ми з чоловіком доклалися. Але з іншого боку, у них із Вітею двоє дітей. Та нехай би вже оформила ці документи і нехай живе собі зять. Але дочка каже, якщо любить по-справжньому, то й без прописки житиме з дружиною і дітьми.

– Мамо, тату, чого ж ви не попередили, що їдете? – донька поставила на стіл каву, яку ми привезли. – Я б хоч квартиру прибрала, вас зустріла нормально.

– Ми хотіли сюрприз зробити, – відповів чоловік, сівши на диван. – Та й час був обмежений

Я уважно оглянула квартиру – чисто, затишно, але відчувалося, що чогось не вистачає. Точніше, когось.

– Олю, а Віктор де? Він що, на роботі? – запитала я, хоча здогадувалася, що справа в іншому

Дочка знітилася, відвела погляд і взялася поправляти серветки на столі.

– Віктор… він у батьків.

– Як це? Чого він там?

– Образився. Сказав, що я за стільки років його так і не прописала в квартирі, хоча ми разом її облаштовували.

– Тобто він просто зібрав речі й поїхав? – втрутився чоловік. – І тебе з дітьми залишив?

– Не зовсім так. Ми поговорили перед Новим роком. Він почав вимагати, щоб я його прописала, бо, мовляв, це питання довіри. А я йому сказала, що любов і довіра – це не прописка.

Я помовчала, сподіваючись почути від Олі щось більше, але вона лише зітхнула й додала:

Він сказав, що поки я не зроблю цього, він поживе у своїх.

Чоловік тільки головою похитав, а я вирішила не мовчати.

– Доню, ну і що ти думаєш робити? Ви ж стільки років разом! У вас двоє дітей.

– Мамо, я його розумію. Але ти ж сама знаєш, як мені ця квартира дісталася. Ми з вами стільки років збирали, я працювала на двох роботах, щоб виплатити кредит. Хіба це не має значення?

– Значення має те, що ви сім’я, – тихо, але впевнено втрутився чоловік. – Якщо ви не можете вирішити такі дрібниці, як прописка, то що буде, коли справжні труднощі прийдуть

Оля замовкла. У її очах я побачила сумнів. Здавалося, вона сама не знала, як правильно вчинити.

– Олю, подумай про дітей, – сказала я. – Їм потрібен батько поруч. Ви ж уже стільки років разом живете, хіба не довели одне одному, що готові бути родиною?

– Мамо, я все розумію. Але якщо Вітя справді мене любить, то хіба для нього це так важливо? Прописка – це просто формальність. Чому вона повинна впливати на наші стосунки?

– Бо для нього це теж питання довіри, – тихо відповів чоловік. – Подумай над цим, доню

Розмова затихла, але в повітрі залишилося напруження. Ми не хотіли тиснути на Олю, але розуміли, що ситуація потребує рішення. Пізніше, коли діти вже спали, я спробувала ще раз поговорити з нею.

– Доню, а ти думала, як це виглядає для Віктора? Він, мабуть, почувається чужим у власному домі.

– Мамо, я йому сто разів казала, що це наш дім! Я не розумію, чому він так гостро це сприймає.

– Бо для чоловіка важливо відчувати, що він господар, – пояснила я. – Ти ж знаєш, я ніколи не втручалася у ваші стосунки, але зараз, доню, здається, ти сама собі створюєш проблему. Хіба прописка вартує того, щоб руйнувати вашу родину.

Ольга замислилася, склавши руки.

– Мамо, я просто боюся. Якщо ми колись розійдемося, він може претендувати на цю квартиру. А я залишуся ні з чим.

Я подивилася на неї й спробувала підбадьорити.

– Доню, життя – це завжди ризик. Але шлюб – це про віру в партнера. Якщо ви обоє не зробите крок назустріч, то ризикуєте втратити щось значно більше за квартиру.

Чоловік у сусідній кімнаті мовчки кивнув на мої слова, і я зрозуміла, що він підтримує мене. Ольга не відповіла, але в її очах я побачила суміш тривоги й сумнівів.

Того вечора ми більше не торкалися цієї теми, але я продовжувала думати, чи справді варто було ставити питання прописки так гостро. Родина – це завжди компроміс, але чи зможуть вони його знайти?

А як ви думаєте, дорогі читачі, чи повинна Ольга поступитися, щоб зберегти шлюб, чи її побоювання щодо майбутнього виправдані? Як би ви вчинили на її місці?

Джерело