Ми з чоловіком уже місяць не бачимося і не розмовляємо зі свекрухою, тобто його мамою Василиною Гнатівною. А просто поїхали їй сказати, що досить вже і з неї, і з нас такого великого огороду, картоплі-кукурудзи-буряків-моркви, досить качок-курей-гусей – ми їй яєць чи ще там чого і в місті купимо і привеземо.

Місяць тому на вихідні ми як завжди приїхали до свекрухи в гості до села, Тарас і почав її вмовляти применшити господарство, мовляв, здоров’я вже не те, живе сама, а у нас теж немає ні часу, ні сил ні бажання гнутися з ранньої весни до пізньої осені на її господарці.

Всі роки нашого з Тарасом життя що вихідних свекруха буквально вимагала, щоб ми були в неї, і чоловік їй допомагав. Коли щось ламалося, він мав до неї мчати та ремонтувати. А коли ми мали свої плани – гості, поїздки, розваги, або навіть полежати на дивані сім’єю (вихідні ж!) – вона ображалася і злилася.

І чоловіку, і мені це дуже не подобалося, іноді навіть доводилося казати, що ми на роботі. Щоб ви розуміли, для мене у цих поїздках теж мало приємного: я цілий день стояла біля плити, готувала і стежила за двома дітьми. Свекруха ж посюсюкає з ними кілька хвилин, чоловіка – “в оберемок” і вперед щось робити: привозити, ремонтувати, діставати корми тощо.

У мене таке враження завжди складалося, що Василині Гнатівні більше хочеться проводити час з сином, а не з онуками. Вона пряме задоволення отримувала від цього.

Треба сказати, що свекруха моя – жінка дуже владна, звикла командувати всіма, все контролювати, і саме через це чоловік з нею дуже конфліктув у юнацтві. Спочилому свекру вона завжди казала, що він ніхто без неї, знецінювала всі його праці, поваги там не було, як до чоловіка. Він боявся їй слово сказати. Дивитись на це було сумно.

Тараса до мене вона ревнує, я це відчуваю і бачу з вчинків. Але зараз не про це. Тепер про сам конфлікт. отже, чоловік просить маму зменшити господарство, щоб ми приїжджали до неї, до бабусі, в гості, а не спину гнути. І каже, що не буде до неї їздити.

Свекруха каже у відповідь, що вона без нього проживе, а ось він без неї – ні. Що він нічого не робить у неї вдома, і в себе вдома теж. До слова, це її думка, я ніколи їй не скаржилася на Тараса, коли вона приїжджала до нас у гості, але Всилина Гнатівна завжди бачила у нас недоліки.

Для чоловіка це було неприємно, знову ж таки не повага до нього як до чоловіка. Я, зрозуміло, під час їх перебранки не втручаюся і мовчу.

Чоловік мені: “Збирайтеся, ми їдемо! З мене досить!” Я мовчки збираю дітей, чоловік викликає таксі. Свекруха вже кричить мені: “А ти менше йому піддавайся! Зрозуміла!”

Їй би більше сподобалося, якби я залишилася з нею, на її боці. Для неї всі чоловіки такі-сякі, ними треба тільки командувати. Я ніколи з нею не сперечалася, але це мене зачепило. І я сказала: “Ви в нашу родину не заглядайте. Я сама розберуся, як мені поводитися, тим більше зі своїм чоловіком. Хочу – погоджуюся, хочу – ні!”

Я вперше за 8 років дала їй відсіч. Вперше! Через своє виховання не дозволяла собі такого раніше. Василина Гнатівна відповіла: “Ти мені ще будеш щось говорити і підвищувати голос?” Наче я порожнє місце.

Пізніше я чоловікові сказала: “Це твоя мати, я все розумію, ви помиритеся, ти до неї їздитимеш з дітьми. Але я до неї більше не поїду!”

Тарас відповів, що мене розуміє і підтримує. Бо все чув. Минув місяць, тепер уже навіть я “охолола” і готова помиритися. А чоловік не хоче поки їй ні дзвонити, ні їхати. Не хоче і все. Свекруха так само. Тиша. Їй тільки дзвонить наша дочка, запитує у бабусі, як справи.

Таке враження, що Василина Гнатівна думає: “Нічого, з’являться!” Але вона теж не поспішає робити кроки назустріч. Невже за онуками не скучила? Гордість сильніша, мабуть. І ось у мене питання. Як мені поводитися? Допоможіть, будь ласка, порадами!

Джерело