Чоловік мій добре заробляв, був бригадиром на будівництві, їздив на заробітки, тож у нас завжди гроші були. Ми з чоловіком вирішили подбати про майбутнє наших дітей, і наразі була можливість забезпечити їхнє житло.

Ми купили дві ділянки недалеко від нас, збудували два однакові будинки для наших дітей.

Першим заміж вийшла донька, одразу із чоловіком переїхали жити окремо.

Потім син одружився і одразу пішов жити в новий будинок. Ми з чоловіком їм не заважали, до їхніх родин не втручалися, лише час від часу допомагали фінансово.

Поки ми працювали, ми нічого не потребували, але роки йшли, а тепер ми пенсіонери. Тепер ми потребуємо їхньої допомоги, але діти наче нас забули, навіть у гості не заглядають.

Живуть від нас через вулицю, донька не працює, сидить з дитиною, але й не має часу прогулятися до нас. Нещодавно мій чоловік захво рів. Цілий місяць лежав у ліkарні.

Ми живемо в селі, я щодня автобусом їхала до нього до ліkарні. Незважаючи на те, що син має машину, він жодного разу не запропонував підвезти мене.

Ні він, ні дочка, батька за весь місяць не відвідали. Чоловік дуже переживав, що його діти так і його не відвідали. Єдине, що я попросила їх, щоб мені допомогли картоплю викопати, знехотя погодилися.

Прийшли в суботу, пів городу викопали і опівдні пішли. Мені довелося заплатити сусідові, щоб решту викопати.

Дуже nрикро і бо ляче дивитись на своїх дітей, на їхню байдужість. Ми з чоловіком у банку відкладали гроші, думали потім дітям віддамо. Але тепер я гадаю, що ці гроші нам самим знадобляться.

КІНЕЦЬ.