Ми з чоловіком три роки живемо в старій хаті в селі, яку нам дали родичі. Тут немає ніяких умов і зручностей. Чоловік заробляє копійки на підробітках. Я чекаю дитинку, але жити тут іду сил немає. Я зібралася тікати в місто.

Щоранку, коли прокидаюся від холоду, мені здається, що ще трохи — і я просто не витримаю. В хаті старі вікна, які не тримають тепло, піч чадить, а вода — тільки в колодязі за кілька метрів від дому.

Прати руками в тазику на — це вже моя буденність, але з животом стає важче.

Чоловік, хоч і добрий, ніби зовсім не розуміє, що тут неможливо жити з немовлям.

Він щоранку йде на свої підробітки: то дрова комусь порубає, то паркан полагодить.

Приходить змучений, кидає свої черевики біля порога, а я зітхаю — знову пилюка, бруд, ніякого затишку.

Вітя розтирає руки, гріється біля грубки й усміхається до мене.

— Втомився, — каже він, знімаючи куртку. — Але от баба Олена віддячила мені літром молока.

Я мовчу. Я вже давно не ображаюся, не сварюся, бо яка з того користь? Але не знаю куди подітися від безвиході.

Я знаю, що він старається, що не ледарює, але цього недостатньо. Ми живемо, як у минулому столітті, а я скоро народжу дитину.

Вночі знову не можу заснути. Кручуся, прислухаюся до нічної тиші. Мені страшно. Страшно, що так і залишуся тут, у цьому домі без води, без нормального життя.

А що буде, коли малюк з’явиться? Взимку тут холодно так, що вода в мисці замерзає. Що я робитиму, коли дитина буде плакати від холоду?

На ранок я вирішую: досить. Я їду в місто.

— Вітю, я більше не можу, — кажу чоловіку. — Я їду.

Він дивиться на мене довго, мовчки.

— Куди?

— У місто. Там хоча б є гаряча вода й лікарі.

— І що ти там будеш робити?

— Жити.

Він опускає голову. Я знаю, що він не піде зі мною. Він прив’язаний до цього місця, він тут виріс, для нього це — дім. Для мене ж це — пастка.

Я збираю речі. Багато й не треба: кілька кофтин, документи, трохи грошей, які відкладала потай від нього.

Прощатися не хочу. Боюся, що розплачуся і зламаюся.

— Ну, щасливо, — каже він тихо.

Я виходжу. Надворі сіро, мокро, накрапає дощ. Але мені здається, що попереду — світло.

Автобус довозить мене до райцентру. Тут уже цивілізація: магазини, вуличні ліхтарі, люди в чистому одязі. Але головне — тут є робота.

Я знімаю кімнату. Маленьку, але теплу. Плачу наперед за місяць, залишаючи собі зовсім мало грошей. Я маю влаштуватися на роботу якнайшвидше.

Через три дні знаходжу підробіток у магазині. Мені важко, але я тримаюся. Коли вночі прокидаюся, відчуваючи рух дитини всередині, я вкриваюся ковдрою й повторюю собі: я зробила правильно.

Та раптом приходить Вітя. Стоїть на порозі квартири, змоклий, змучений, зі своїм рюкзаком за плечима.

— Я не можу без тебе, — каже він.

І от тепер я не знаю, що робити. Він моя сім’я, батько моєї дитини.

Але якщо він прийшов, чи означає це, що він готовий змінитися? Чи просто не витримав самотності?

Що мені робити? Повертатися з ним в село? Ростити дитину самій? Батьків і родичів у мене немає.

Джерело