Ми з чоловіком прожили разом дванадцять років, перш ніж він зрозумів, що зовсім не кохає мене і взагалі мріє про іншу жінку. Ох, як важко далася мені така новина
Ми з чоловіком прожили разом дванадцять років, перш ніж він зрозумів, що зовсім не кохає мене і взагалі мріє про іншу жінку. Ох, як важко далася мені така новина.
Чесно скажу, спочатку я повелася, як звичайна баба: розплакалася, стала дорікати йому в тому, що він зруйнував моє життя, з кулаками на нього навіть накинулася.
Віктор на це гордо підвів голову, обізвав мене істеричкою і пішов, сильно грюкнувши дверима. А я, наплакавшись, із червоними очима й опухлим носом, поплелася до школи, звідки треба було забрати старшу доньку, вона навчається у другому класі, а потім у дитячий садок за близнюками-синами, їм по чотири з половиною роки.
Побачивши мене в такому стані, діти насторожилися та притихли. Злякано оченята витріщають і мовчать. Навіть хлопці непосидючі йдуть поруч мовчки та не бешкетують. А мені це ніби ножем по серцю. Малюки тут не винні! Зібрала себе в купу, посміхнулась до них.
– А Хочете в ігрову кімнату? Я давно вам обіцяла! – присіла перед ними, зображаю з себе веселу матусю, а на душі кішки шкребуть і виють.
Дітлахи аж застрибали:
– Хочемо! Хочемо!
І донька посміхнулася теж, бо все хмурилася. Загалом, відвезла я їх у торговий центр і до вечора вони розважалися, а я приходила до тями. Адже на людях плакати не будеш. Не знаю як кому, а мені допомогло. Саме тоді, коли це було особливо потрібно.
Потім ми ще не раз зустрічалися з чоловіком, то він за речами приходив, то розлучення обдумати надумав, то ще якийсь привід знайшов, але я завжди вдома була одна. Тоді він мені заявив:
– Я ввечері прийду ще, коли діти вдома будуть.
– Я тебе не пущу, – посміхнулася я.
– Замки я вже змінила, тож свій комплект ключів можеш викинути.
– Як це не пустиш? – здивувався він.
– А ти нам хто?
– Запитую.
– З якого дива я пускатиму в будинок чужого чоловіка? У тебе нова дружина, ось йди до неї та права качай. А тут ти тепер ніхто. Ти сам цього захотів. Провалюй!
Вітя почервонів, став ногами тупотіти:
– Я заберу у тебе дітей! Через суд! Ти сама їх тоді не побачиш, зрозуміла? Вони мої такі самі, як і твої!
– Зрозуміла, – кажу, і виштовхала його за двері.
А ввечері, коли забрала дітей зі школи та саду, сіла з ними у таксі та назвала нову адресу Віктора.
Двері нам відчинила його пасія, дамочка років тридцяти, у вечірній сукні, при макіяжі, мабуть, у ресторан зібралася чи ще кудись.
Тут і Віктор вийшов, теж у костюмі,
просто красень!
– Надя?
– Він явно не очікував нас побачити.
-Ага, – Кивнула я.
– Слухай, я подумала, ти цілком правий. Це і твої діти теж. Ось вони, ось їхні речі. Уроки в щоденнику записані, близнюкам завтра дві весняні поробки в дитячий садок зробити треба. Ну там, з квітів, паличок. Розважайтеся. А я хочу сьогодні зустрітися з подругами. Сто років не бачились.
– Чекай, у нас інші плани, – сказав Віктор.
– Я ж не думав, що ти ось так …
-Та ти ніколи не думаєш і що тепер?
– Розсміялася я.
– До речі, Інна Вікторівна говорила, що Мишко сьогодні мав кишковий розлад, на вечерю звари йому рисову кашу. І якщо буде погано почуватися, завтра в садок близнюків не води, поспостерігай за ними. Сподіваюся, рис та молоко у вас є?
Поки шановна Віктора кліпала витріщеними очима, я швидко поцілувала дітей, послала повітряний поцілунок колишньому чоловікові, а потім пішла. Цілий вечір місця собі не знаходила, крапель напилася, але дзвонити дітям не стала. Втрималася. А ось Віктора вистачило лише на добу.
Наступного вечора він приїхав додому з дітьми.
– А що таке?
– Посміхнулася я.
– Чи все вже? Якось надто швидко. Ну нічого, коли по суду дітей віддадуть тобі, то ти вже не зможеш позбутися їх.
-Я не позбавляюся, – почервонів Віктор.
– Просто Софія, вона не звикла. А діти такі галасливі. І зовсім не слухаються.
– Іди, – сказала я йому.
– Бачиш, який ти тато. Нам ти не потрібний. Зовсім. І не приходь до нас більше. Ти для нас чужий, а ми чужі для тебе.
-Я не хотів так, – сказав Віктор.
-А Як ти хотів?
– Вигукнула я.
– Розігрувати із себе турботливого недільного татка? Не вийде. І краще нехай взагалі не буде ніякого батька, ніж такий, як ти.
І ось минуло п’ятнадцять років. Нещодавно ми з моїм другим чоловіком відзначили десятиліття спільного життя. Живемо у селі, свій будинок, господарство.
Краса. Діти називають Олексія татком і просто обожнюють його, а він їх. Наш із ним молодший син цієї осені піде у перший клас. В нас дуже дружна сім’я.
А Віктор живе сам. Чула, почав випивати. Ну що ж, кожному своє.
КІНЕЦЬ.