Я, правду кажучи, зовсім не розумію, чому мама моя всім намагається показати себе нещасливою людиною? І шкода її мені постійно, і хочеться їй висказати все, що так же не можна! Бо я не поділяю того, що робить вона, хоча вона рідна мені людина.

Скільки я себе пам’ятаю – це постійно маска якогось незадоволення і смутку на її обличчі, причому, завжди в усьому можна знайти вихід, а вона не хоче. Мені завжди це дивним було.

Ось, якщо брати до прикладу, починаючи з мого раннього дитинства – сім’я у нас була така: я, тато, мама і мій старший брат.

Мої тато й мама давно розлучилися, вони разом не жили довго у шлюбі, коли мені було 5 років, а братові 7 тільки виповнилося – він якраз тоді в школу пішов.

Хоч наша простора і чимала двокімнатна квартира, в якій ми усі сім’єю жили, була батьківська, але він вирішив її залишити нам, тобто – своїм дітям.

Та наша мама, на диво, влаштувала тоді справжню суперечку, стала нас з братом одягати – мовляв, ми самі йдемо в нікуди, така горда була.

Після того нашими батьками було прийнято рішення розміняти татову квартиру на однокімнатну і кімнату в гуртожитку для батька. Не розумію маму, про нас вона не подумала – як ми будемо тулитися усі в одній кімнаті?

Але мама ж сама домагалася цього! А все через її якусь гордість, що, мовляв, мені нічого від тебе не потрібно, я лише своє заберу і все.

Ну добре, мама розвішала покривала по кімнаті і виділила кожному свій куточок – так і прожили ми в не дуже добрих умовах.

Брат, як тільки закінчив школу, поїхав навчатися. Мама тоді плакала – мовляв, син мій поїхав далеко, як ми без нього витягнемо тепер?

Хоча б вона мала, навпаки б радіти – одним ротом менше стало, та й головне, що у сина збулася мрія – вступив-таки навчатися туди, куди він мріяв все життя.

Брат же не годував нашу сім’ю, це тато постійно платив аліменти на своїх дітей і нам подарунки недешеві дарував, не дивлячись на те, що вже іншою родиною обзавівся і у нього своя власна сім’я вже є і діти в ній.

До речі, мама наша навіть вибрала собі роботу відповідну під її якийсь вічний смуток та незадоволення: працювала в фірмі з виготовлення пам’ятників і огорож, зараз вона на пенсії вже, але працювала вона там дуже довго.

А моє життя складалося якось так, що я довго не могла вийти заміж, на жаль: спочатку навчання в медінституті, а згодом потім просто довго зустрічалася з хлопцем, поки він не вирішив, що нам треба одружитися.

Загалом, розписалися ми з Миколою, коли мені було 27 років.

На моє весілля приїхав рідний брат, сказав теж, що збирається одружитися, причому за кордоном, з іноземкою! Ой, ну все було зіпсовано. Все моє весілля вже було нікому не цікавим.

Сльози у мами були суцільні і жодної радості ні на душі, ні в очах! «Ви всі мене кидаєте, я сина більше не побачу, ви прирікаєте мене на самотність!».

Це було щось, вся увага лише до моєї мами була у нас на весіллі! І це я ще їй побоялася сказати, що чоловік будує в районному місті власний будинок для нас, і я там вже в лікарні влаштовуюся на роботу!

Весь день мама ходила похмура, сумна. На моєму весіллі люди лише й робили те, що кожен її заспокоював. Як я могла радіти сама на своєму власному святі, коли мама ходила наче на поминках, не звертаючи увагу на мене?

Та й святом вже його було назвати важко, якщо чесно. Це мав бути такий щасливий і яскравий день в моєму житті, а мама його просто зіпсувала.

Ох, як же вона плакала, коли дізналася про все! Так ми орендували з чоловіком квартиру на відстані від неї, а тепер нас будуть розділяти аж 65 км! Ну прямо цілий океан в розумінні моєї мами.

Я їй відразу ще сказала – ми, як повністю облаштуємося з чоловіком, то заберемо її до себе! Ну як же – тоді ще її робота тримала серед пам’ятників, а я з братом – зрадники, залишили свою маму самотньою і більше у неї нікого немає.

Ось орендувати квартиру за великі гроші – це нормально на її думку! Гаразд, поки добудувати і зробили ремонт, я дізналася, що вже чекаю дитину, чоловік пішов на підвищення, я в декрет.

У нашому будинку – три великі кімнати, кличу я свою маму до себе, щоб приїхала, допомогла мені з маленьким дитятком, кімната є для неї у нас окрема, так ні – у неї ще робота! На пенсію вона вийшла, коли моїй доньці 2 роки виповнилося всього.

Так, вона брала відпустку і приїжджала до нас. Тільки вся її допомога – це суцільні нарікання та зітхання: «Куди ж ви себе загнали? Живете як в селі, скоро курей розводити будете, ти селянкою станеш! Як дитині тут розвиватися – за парканом, адже тут більше нічого немає?».

Мама постійно бубонить і бубонить, особливо на зятя, мого Миколу – типу, він у всьому винен, що дочку її загнав у якесь село, бо вона постійно спокійно жила в місті, а тепер має багато мороки.

Згодом навіть ангельському терпінню мого чоловіка Миколи прийшов кінець і він один раз все висказав своїй тещі.

Мама в той же час зібрала сумки і поїхала додому, сильно образилася на мого чоловіка і на мене, відповідно! Я їй дзвоню, коли вона ще в автобусі їхала, чую – вже плаче! Каже, що ми її вигнали, нікому вона не потрібна і все таке інше.

Ну якщо вона ще тоді відволікалася роботою, то після виходу на пенсію зовсім з нею якогось ладу і взаєморозуміння немає, вона нічим і ніким не задоволена, лише одні претензії у неї до всіх.

По-перше, мама весь час вигадує собі якісь хвороби, не зрозуміло до чого то все. Я, як лікар, все ретельно перевіряю, але розумію, що вона багато в чому сама собі придумує все.

По-друге, вона почала нас просто ганьбити: пише в соціальних мережах якісь вірші про те, як гірко живеться їй на самоті, які бувають невдячні діти і у неї саме такі, які кидають своїх нещасних мам-бабусь, картинки там відповідні, якісь сумні і плачевні.

А мені після того потім рідня і її подруги пишуть – як ви можете так з мамою поводитися, вона ж сумує одна, на кого ви залишили її?

А як ми чинимо? Я її досі кличу до себе і чоловік згоден терпіти і мовчати, але мама хоче, щоб було все як раніше – я жила з нею в одній квартирі за ширмочкою і ми тулилися на кухні за мискою супу і кусочком хліба.

Ось що хоче моя рідна мама? Щоб я залишила свою дочку на чоловіка і коротала з нею дні і вечора в квартирі маленькій?

Я її часто запрошую до нас. Та мама моя каже, що не звикла жити «в селі», що зять її нібито виганяє, хоч Микола і не гнав мою маму ніколи з нашого дому, просто її раз на місце поставив, причому правильно, я його цілком підтримую в цьому.

І на самоті її непросто мені залишати – у мене душа не на місці, ночами сама вже спати не можу! Нічого її не цікавить і не радує: сидить з ранку до вечора в соцмережах і пише якісь незрозумілі оповідання і сумні вірші, щоб всі бачили, як вона сумує і як їй не добре. Ось що мені робити з нею зараз, як бути? Вже люди косо дивляться на мене.

КІНЕЦЬ.