Ми з чоловіком зітхнули полегшено, коли наші дочки виросли.

Ростити їх без сторонньої допомоги було важко, адже ми працювали на заводі та отримували мізерну зарплату, тому доводилося економити на всьому.

Ми пишалися тим, що дівчатка ходили до приватної школи, як діти з багатих сімей, хоча нам доводилося багато в чому собі відмовляти.

Ми сподівалися, що життя стане легшим, коли вони закінчать школу, але потім вони продовжили вчитися, і нам довелося, природно, продовжувати їх утримувати.

Коли вони обидва вийшли заміж, і у них з’явилися діти, вони попросили мене доглянути їх хлопчиків, бо ті були надто малі для дитячого садка.

Я вийшла на пенсію, тому погодилася, а мій чоловік продовжував працювати, щоб утримувати нас.

Наші зяті теж намагалися звести кінці з кінцями, тому ми допомагали, коли могли.

Коли мій чоловік несподівано помер, я залишилася віч-на-віч зі своїм горем і зрозуміла, що не зможу прожити на свою маленьку пенсію.

Саме тоді я попросила своїх дочок допомогти з оплатою комунальних послуг та ліками, але вони відмовилися.

Вони заявили, що мають свої власні фінансові труднощі і витрати.

Після цього вони перестали мене відвідувати.

Мені було дуже боляче думати, що мої власні діти настільки сильно не поважають мене, особливо після всього, що я для них зробила.

КІНЕЦЬ.