Ми з чоловіком були батьками п’ятьох дітей, і всі спочатку тулилися в однокімнатній квартирі, яку ми отримали як молодята. Коли з’явилися близнюки, простір став ще тіснішим.

Щоб допомогти, моя свекруха запропонувала помінятись житлом: вона жила у просторій трикімнатній квартирі. Ми погодилися, хоч і не стали міняти юридичні документи, щоб уникнути зайвої бюрократії. Після народження четвертої дитини місця знову не вистачало.

Але будь-які розмови про переїзд припинялися моєю свекрухою, яка вважала, що в нас достатньо місця. 11 років потому свекруха отримала похмурий діагноз невиліковної хвороби.

Не знаючи, скільки часу в неї залишилося, вона швидко написала заповіт, залишивши нам свою квартиру. Мій чоловік фінансово підтримував її, покриваючи її медичні та повсякденні витрати.

Проте її племінниця Оля несподівано стала частою гостею у її будинку, обсипаючи її подарунками, зокрема, виконавши її мрію про щеня.

Коли через рік моя свекруха померла, ми були спустошені. Наше горе посилилося, коли ми виявили, що вона залишила свою квартиру Олі, а не нам.

Ми звернулися до суду, але Оля мала вагомі аргументи у вигляді складених документів у нотаріуса. Я відчувала себе зрадженою, дивуючись, як вона могла так знехтувати своїм сином і онуками, особливо коли ми весь цей час були поряд з нею.