Ми з чоловіком допомогли синові та дали йому гроші на перший внесок по кредиту на житло, а дочка влаштувала істерику і тепер також вимагає від нас допомоги. У нас з батьком інша думка щодо цього: син навчався безкоштовно, ще й стипендію отримував, а от освіта дочки влетіла нам у копійчину.

Дітей у нас двоє: донька та син. Різниця у них невелика – два роки. Донька старша, а син молодший. Ми з чоловіком довго думали, як забезпечити дітям майбутнє або хоча б надати початкову допомогу і вирішили, що відкриємо на ім’я кожної дитини накопичувальний рахунок у банку і щомісяця відкладатимемо певну суму. З початковим капіталом нашим дітям буде простіше вступати у доросле життя.

Діти були абсолютно різні. Світлана не хотіла вчитися, постійно пропускала школу, дуже рідко ми могли застати її за уроками. Ми постійно намагалися навчити її та пояснити, що навчання – це важливо, без освіти вона не зможе знайти пристойну роботу, а працюватиме прибиральницею складу. Їй було байдуже.

Школу вона закінчила ледь-ледь практично на одні трійки та в інститут на бюджет вступити не змогла. Брали її лише на комерційне відділення. Ми з батьком знали, що дочка вчитися не хоче і толку від інституту не буде, але Світлана переконала нас своїми сльозами та присяганнями, що вчитиметься.

Тоді ми зняли гроші з її рахунку та сплатили їй освіту, а останній рік ще й доплачували, бо грошей на рахунку не вистачило.

Обіцянку свою донька дотримала – вивчилася. Практично одразу після інституту вийшла заміж, переїхала до чоловіка та влаштувалась на пристойну роботу.

Син був зовсім інший. Йому подобалося вчитися. Він постійно брав участь у будь-яких олімпіадах, конкурсах та перемагав. Школу закінчив із золотою медаллю і зміг вступити на бюджет до престижного університету країни, ще й примудрився отримувати стипендію.

На останньому курсі почав підробляти у солідній компанії, а після закінчення його одразу взяли на постійну посаду з добрим окладом, грамотні співробітники всім потрібні. Одружитися він не поспішав, хоча дівчина в нього була, і зустрічалися вони вже понад два роки.

І ось одного разу, у сімейній розмові, син висловив свою позицію, що поки не придбає своє житло – одружуватися не буде.

– Поки не впевнений, що моя сім’я буде забезпечена всім необхідним – одружуватися не буду, – заявив син.

Це, звичайно, хороший підхід, але так можна і до сорока років не одружуватися. Тому ми з батьком порадилися і вирішили накопичені гроші віддати синові на перший внесок по кредиту. Син погодився та незабаром зміг купити квартиру.

Світлана, коли про це дізналася, прибігла до нас додому з претензіями, сльозами та соплями. І почала звинувачувати нас у тому, що брата ми любимо більше і завжди так було і що вона також хоче грошей на квартиру.

Дітей ми завжди любили однаково і ставилися до них по заслугах: хто винний, той і стоїть у кутку, хто молодець отримує похвалу.

Якщо вони побилися, і не могли виразно сказати, що сталося, то покарані були вдвох. Речі та іграшки завжди купували однакові за вартістю. Навіть у дні народження завжди дарували їм два подарунки, звичайно, імениннику дорожче, але друга дитина ніколи не залишалася поза увагою.

На рахунки відкладали їм однакову суму. Тому не варто було Світлані звинувачувати нас у тому, що брата ми любимо більше. Ми їй сказали, що її накопиченими грошима сплатили їй освіту і вважаємо, що вчинили чесно та справедливо.

– Так, якби я тоді знала, що можна обрати квартиру, а не вищу освіту, я вибрала б квартиру! Ви не надали мені права вибору!

– Про який вибір ти говориш? Ми з мамою так вирішили. Мишко зміг вступити на бюджетне відділення, тим самим він заощадив свої гроші, які ми витратили б на його освіту. Тому він одержав їх після навчання. Все чесно.

На доньку наші аргументи не вплинули – надулася та образилася. Досі вважає, що брата ми любимо більше. А її обдурили. З її міркувань ми мали й навчання їй оплатити та на квартиру дати. Так, дітям ніколи не догодиш.

КІНЕЦЬ.