Ми з чоловіком були одружені майже 23 роки, у нас двоє дорослих дітей, навіть є онук. Довгий час усі вважали нашу сім’ю зразковою, але кохання до свого чоловіка я ніколи не відчувала.

Ми одружилися, коли мені було 20 років. Він тоді дуже довго і красиво доглядав за мною, але душа до цієї людини в мене ніколи не лежала. У юності я мала бурхливий роман з іншим молодим чоловіком. Ми були один в одного першим коханням і таких яскравих і сильних почуттів я більше ніколи не відчувала ні до кого.

Мої батьки ніколи не схвалювали моїх стосунків із Валерою, він був не з благополучної родини, у місті його всі знали як місцевого хулігана, а я чудово навчалася і йшла на золоту медаль, мріяла про вступ до медичного інституту. Загалом, як у найкращих традиціях фільмів про кохання, роман хорошої дівчинки та поганого хлопця.

Школу закінчила без медалі через те, що часто пропускала уроки разом зі своїм обранцем і приділяла навчанню вже не так багато часу, як раніше. Мій батько лютував, замикав мене вдома, кричав, навіть погрожував.

Пам’ятаю, що часто хотіла втекти з дому, бо вічні скандали, сварки та крики було просто неможливо терпіти. Мої мама і бабуся намагалися навчити мене, молоду і по вуха закохану дівчину, що, якщо не візьмуся за розум і не почну знову вчитися, то не вступлю до жодного інституту.

– Ти своїм Валеркою собі все життя зламаєш! Він за першою зустрічною слідом побіжить, а ти сама залишишся без грошей, без освіти та без даху над головою! – Вигукувала мама.

Щодня вдома було неможливо перебувати, крики родичів жахливо тиснули й зрештою я вирішила розірвати стосунки з Валерою. Мої нерви були на межі.

Розлучилися ми на сумній ноті. Ми посварилися і наговорили один одному багато зайвого. Я була пригнічена та засмучена. З усіх боків мені казали, що так правильно і ми з ним не мали б майбутнього, але мені від цього було не легше.

Я вступила до медичного, як і хотів мій батько, я сама колись про це мріяла, але тоді мені просто хотілося чимось заповнити порожнечу всередині. І я заповнила її навчанням. День і ніч я зубрила анатомію та інші предмети, потім ще почала підробляти.

Через якийсь час мене доглядав мій майбутній чоловік. Ми познайомилися в компанії спільних друзів, він одразу почав виявляти знаки уваги, але я не поспішала відповідати взаємністю. Ми багато спілкувалися, але я сприймала його тільки як свого друга, не більш. У глибині душі я все ще сумувала за своїм першим коханням і сподівалася, що колись ми будемо разом.

– Який хлопець добрий і як він дивиться на тебе! – говорили мені всі мої подружки.

Тільки мені не хотілося жодних романтичних стосунків ні з ним, ні з будь-ким. Моя мама бачила, як Ігор приносить мені квіти, подарунки та проводжає мене додому, але взаємністю я не відповідала.

– Ти так і бігатимеш від гарного хлопця? Годі вже страждати за своїм Валеркою! Він вже знайшов собі десяток таких, як ти! Тепер все життя будеш гарних хлопців відшивати? Так і одна старою дівою залишишся, як тітка Зоя! А хлопець добрий, розумний, працьовитий, із пристойної родини. Головне, що він тебе любить, а там і сама до нього звикнеш, – казала мені мама.

Про Валеру вже тоді давно нічого не було чути. Я подумала та вирішила дати шанс Ігорю. Ми стали зустрічатися, він був щасливий, що я нарешті відповіла йому взаємністю, став ще більше обсипати квітами та компліментами. Так, доглядав він дуже гарно. Я поважала його, завжди добре і по-доброму ставилася до нього, але таких почуттів, як з Валерою в мене більше не було ніколи.

Ми з Ігорем одружилися через пів року стосунків, через рік у нас з’явилися двійнята, син та дочка. Я тоді ще не встигла закінчити інститут, поєднувати догляд одразу за двома немовлятами та навчання в медичному було дуже важко. Чоловік працював одразу на двох роботах, щоб забезпечити сім’ю, а я намагалася не збожеволіти від навантаження, яке на мене впало. Моя мама переїхала до нас, щоб допомагати з дітьми, і тоді мені стало трохи легше.

Минав час, діти росли, після 11 класу обидва вступили вчитися в інше місто та поїхали. Вперше після стількох років я залишилася з чоловіком одна. Спочатку після весілля ми жили з його батьками, потім народилися діти й ми вже стали великою родиною, тому практично ніколи не були наодинці стільки часу. Я часто ловила себе на думці, що якби не діти, то в нас не було б зовсім нічого спільного, навіть загальних тем для розмови було не так багато. Мені було самотньо і не було з ким поділитися тим, що діється на душі.

Два роки тому Валера, те саме моє перше кохання, знайшов мене через соціальні мережі. Ми стали часто переписуватись, я дала йому свій номер телефону, ми стали іноді телефонувати один одному. Виявилося, що після нашого розставання його забрали до армії, він відслужив, потім відучився на автомеханіка і почав підробляти в автомайстерні. Згодом відкрив свою автомайстерню і зараз у нього вже по місту кілька точок. Сім’ю він так і не завів, своїх дітей не має.

– Ти знаєш, я тебе ніколи не забував, часто згадував про тебе, – сказав мені Валера, коли ми вперше зателефонували.

Слово за слово ми почали спілкуватися частіше. Нам було так легко, ми могли говорити годинами. Мене трохи лякали свої ж почуття, які виникали у мене через звичайні телефонні розмови з Валерою. Згодом ми зустрілися. Тоді ми обидва зрозуміли, що все ще кохаємо один одного.

– У тебе вже дорослі діти, – сказав мені Валера, – я думаю, що тебе зрозуміють, якщо ти захочеш пожити для себе. У будь-якому разі вирішувати тобі. Я не тиснутиму і не наполягатиму, я все розумію.

Я тоді була шалено вдячна Валері за ці слова. Я сказала, що мені потрібно трохи часу, щоб ухвалити рішення. Ми з Валерою стали регулярно зустрічатись, іноді вибиралися кудись на вихідні, проводили час разом, чоловікові я говорила, що їду кудись із подругами.

Якоїсь миті мені набридло жити подвійним життям. З чоловіком нас вже нічого не пов’язувало, мені навіть іноді було важко перебувати з ним поряд. Я повідомила йому, що хочу розлучитися. Спокійна розмова у нас не вийшла, він влаштував мені скандал. Я мовчки зібрала речі та поїхала до Валери.

– Мамо, що ти робиш? Мені щойно дзвонив тато, це правда? – волала мені у слухавку дочка.
Ми тоді з нею сильно посварилися, вона сказала, що знати мене не хоче. Син просто перестав відповідати на мої дзвінки та повідомлення.

Повертатися до чоловіка я не хочу, хоча він каже мені, що готовий все пробачити, аби тільки я повернулася. Дочка сказала, що не буде зі мною спілкуватися, якщо я піду до іншого чоловіка. Моя мати, дізнавшись про моє рішення розлучитися, теж влаштувала скандал і лаяла мене мало не матом.

А я зараз вперше за стільки років нарешті почуваюся щасливою поряд із коханою людиною. Сподіваюся, що згодом моя сім’я зможе сприйняти моє рішення, але зараз дуже важко усвідомлювати той факт, що вони навіть не хочуть вислухати та зрозуміти мене.

КІНЕЦЬ.