Ми з братом nотраnили в дитя чий будuноk. Його уси новили, а мене ні, але через роки ми знову возз’єдналися

 

Я мало що пам’ятаю з того дня, коли мене забрали у біологічних батьків. Пам’ятаю тільки, що в квартирі, в якій я залишалася, погано пахло і постійно доносився дитячий плач. Мені було три рочки, коли я опинилася в дитя чому будинkу. Як потім я дізналася, мої батьки любили виnивати.

Хтось із сусідів поскаржився; орrани опіки приїхали і забрали мене і брата. Братові на той момент було не більше 8 місяців. Так вийшло, що брата уси новили, а мене ні. Я була занадто маленькою, тому нічого не розуміла; навіть не усвідомлювала, що у мене є брат. У дитя чому будинkу я познайомилася з новими друзями, почала захоплюватися малюванням, навіть в деяких конкурсах отримувала перші і призові місця. Але як дитині, мені не вистачало материнської і батьківської любові.

Одного разу до мене підійшла вихователька і покликала піти з нею. — До тебе гості прийшли. Їх звуть Ярослава і Остап, вони дуже хороші люди. Думаю, що ти їм сподобалася-сказала мені вихователька. Я ні на що на розраховувала, тому що зазвичай дітей з віком від 7 років в сім’ї не беруть. Ярослава і Остап мені здалися милими і добрими людьми. Вони покликали мене прогулятися в сквері, який знаходився на території дитя чого будинkу.

Ярослава дістала з сумки шматок яблучного пирога. — Думаю, що ти любиш таке. Я спеціально для тебе приготувала-посміхнулася жінка. Мені хотілося називати її «мамою», тому що вона проявляла до мене турботу, а в очах я бачила якусь любов до себе. Остап розповів мені про свою собачку, яку називають «Малюк», хоча своїми розмірами вона зовсім на дитину не схожа.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩