Ми з братом, коли навчалися в університеті, мама стала присилати гроші з Італії все менше і менше. Квартир вона нам так і не купила, як обіцяла. Всього ми досягли самі. Зараз і у мене, і у брата вже свої родини.

І ось я з дитиною поїхала до мами в гості. А виявилося, що у мами там новий неофіційний чоловік, нерухомість і дитина. А тут, в Україні, її чекає наш старенький тато. Як йому тепер дивитися в очі, що розказати про маму, я не уявляю.

Я приїхала в Італію пізно ввечері. Мама зустріла мене на автостанції, усміхнена, з великим букетом троянд. Виглядала добре, хоча в очах з’явилася якась напруженість, якої раніше не було.

— Доню, нарешті! Я так чекала! — Вона міцно обійняла мене, трохи довше, ніж зазвичай, потім Соломійку – мою донечку.

Дорогою в машині мама говорила без упину: розповідала про погоду, сусідів, роботу, навіть про ціну на макарони. Розпитувала Соломійку про її справи, садочок. Але уникала головного – як вона живе і хто її тепер оточує.

Коли ми під’їхали до її будинку, я застигла. Двоповерхова вілла з доглянутим садом, великими вікнами й білою терасою. Це була не та квартира, яку я собі уявляла, коли мама казала, що «житло є, але не особняк».

— Мамо, це все твоє? — я не змогла приховати здивування.

— Ну, — вона зніяковіла, — так, я купила.

Я нічого не відповіла. Усередині було ще більше питань.

На порозі нас зустрів чоловік років п’ятдесяти. Він усміхнувся і привітався зі мною і моєю донечкою, як з давно знайомими.

— Це Андреа, — сказала мама. — Ми разом уже кілька років.

Я не знала, що сказати. Думки змішалися. У нас в Україні її чекає тато, старенький, вже не дуже здоровий. А тут – інший чоловік.

А через кілька хвилин з’явилася ще одна несподіванка – хлопчик років семи, який вибіг із кімнати і закричав:

— Мамо, хто це?

Мамо? Моя душа стиснулася.

— Це твій братик, — спокійно сказала мама.

Я відчула, як у мене затрусилися руки. Мама дивилася на мене майже з викликом, ніби перевіряла, як я відреагую.

— Нам треба поговорити, — тихо сказала я.

Мама кивнула. Ми вийшли на терасу.

— Коли ти збиралася мені сказати? — я ледве стримувала голос.

— Доню, я не хотіла тобі брехати. Просто так сталося, це життя. Я зустріла Андреа, у нас народився син. Я не знала, як ви з братом сприймете.

— А тато? Він що, просто залишок твого минулого?

— Я не могла більше жити в Україні, ти ж знаєш. Він не хотів сюди їхати, а я не могла повернутися туди.

— Але він чекає на тебе! Він ніколи не заводив іншої сім’ї, чекав, вірив!

Мама подивилася вбік, потім зітхнула.

— Я знаю. Але що тепер робити? Я допомагаю йому грошима, але разом ми вже не будемо, я думаю, він це також розуміє.

І от я сиджу у мами терасі й думаю. Якою була наша мама насправді? Жінкою, яка тягнула нас з братом, щоб ми мали краще життя? Чи людиною, яка зрадила нашу сім’ю?

А як мені тепер дивитися в очі татові? Що йому сказати? Що мама не повернеться, що у неї нова сім’я? Чи мовчати і просити доньку теж нічого не розповідати дідусеві?

Втручатися в стосунки батьків, чи нехай розбираються самі? Говорити брату чи ні про мамине паралельне життя? У мене – самі запитання.

Що б ви зробили на моєму місці? Буду дуже вдячна за якісь поради і думки, бо я справді розгублена.

Джерело