Мені 28 років, моєму хлопцеві 25 років. Ми зустрічаємось 5 місяців, працюємо разом. Це мої перші серйозні відносини, колись всі знайомства виявлялися невзаємними.

Але зустрілася людина, з якою у нас, як виявилося, дуже багато спільного — почуття гумору, погляди на життя, інтереси. Ми навіть, як виявилось, живемо недалеко одне від одного.

П’ять місяців день у день ми разом їздимо додому з роботи, раніше він частіше водив мене повечеряти кудись, або хоча б на чашку кави. Тепер якщо й вибираємось кудись, то у кафе з його друзями.

У вихідні ми проводимо час разом у нього вдома. Одного разу їздили разом із його батьками на дачу. Він каже, що не звик до будь-яких виходів у світ, тому йому подобається більше проводити вихідні вдома, з друзями чи на дачі. Сам ніколи не кликав мене кудись, всі ініціативи сходити на виставку/у кіно/на ковзанку завжди були від мене.

Але він любить мене, бачу це за його поведінкою, поглядом, які неможливо часом зіграти. Для нього, напевно, це теж перші настільки тривалі відносини, тому що на моє запитання, чи були у нього до цього довгі відносини, він сказав: «Не знаю, так одразу й не згадати».

Дивна відповідь, не захотіла говорити, я більше й не питала. Ситуація така. Я живу окремо на орендованій квартирі, він у євро-двокімнатній квартирі з батьками, переїхали вони менше року тому туди. Я зустрічала Новий рік у їхній родині, дуже сподобалася батькам та його мамі.

Я чула якось, як вона в розмові з чоловіком називала мене «нашою невісткою». Вона ж порушувала тему, мовляв, може, ви вже й одружитесь, хочеться няньчити онуків тощо.

Близькість перша у нас трапилася через 3 місяці побачень. Так-так, ніхто нікого не квапив.

І взагалі хлопець він добрий, спокійний, серйозний. Але ми ось забуксували на тому рівні «їздимо додому по буднях разом — близькість у вихідні».

Оскільки це мої перші відносини, я не зовсім знаю, як усе має відбуватися. Я хочу за нього заміж, тому що усвідомила, що це людина, поряд з якою я хотіла б провести все своє життя, підтримувати його, надихати на досягнення та реалізацію себе як чоловіка і таке інше.

Але він, як на мене, не замислюється про шлюб зовсім. Хоча говорив загалом, що батьком у майбутньому хотів би стати.

Я розумію, що 5 місяців занадто рано для шлюбу, але я постійно страждаю від того, що наші стосунки зависли на ліжку у вихідні. Розкажіть мені, як взагалі все має рухатись, якщо все добре? Я ось думаю, що треба почекати до нового року (у мене перед новим роком день народження, потім це свято).

Сподіваюся, що він зробить мені пропозицію, оскільки це буде трохи більше року наших стосунків на той момент. Я не знаю, як мені поки що не показувати мого нетерпіння. Я дуже його кохаю, тому й хочу рухатися далі у відносинах.

Але я дуже боюся порушувати цю тему з ним, хоча б запитає про плани, бо, швидше за все, почую про плани на найближче майбутнє без мене. А про шлюб якщо він і скаже, то «трохи пізніше, точно не зараз», а це може затягнутися років на 5.

Я вже хотіла б мати дитину роки через 3, чесно кажучи. І просто боюся, що мене годуватимуть «сніданками», він людина дуже невизначена по життю, ніколи конкретики від нього не почуєш.

Боюся, що він триматиме мене поруч, бо зручно, бо я кохаю його, боюся, що обіцятиме шлюб у майбутньому, але насправді навіть і не думати про це. Підкажіть, як мені бути?

Як не зруйнувати все своєю квапливістю, але при цьому не мучитися від своїх очікувань та почуття, що тебе просто використовують (безкоштовна близькість і жодних зобов’язань зручно). Зазначу, що людина він хороша і чоловіком буде гарним, не гуляка він, такий же книжковий черв’як, як і я. Але це мене все розриває.

Як з ним поговорити м’яко, щоб дізнатися про його наміри, дати зрозуміти, що я хочу за нього заміж? Чи варто це робити? Чи не треба, щоб не злякати? Допоможіть будь ласка.

КІНЕЦЬ.