Ми все життя прожили в селі, працювали і господарювали, але багатства не нажили.

У нас були різні тварини, і нашій сім’ї з чотирьох людей завжди вистачало їжі.

Коли діти виросли, першим з села поїхав син, за ним пішла дочка, яка поїхала вчитися, а потім вийшла заміж.

Спочатку ми допомагали їй з продуктами, поки вона була у декретній відпустці, а її чоловік працював один.

Коли дочка заявила, що більше не потребує нашої допомоги, вони припинили приходити за продуктами.

Ми з чоловіком продовжували господарювати, продаючи надлишки і одержуючи невеликий дохід.

Згодом наші діти стали рідше приходити додому, особливо коли у дочки почалися фінансові труднощі після звільнення.

Вона та її родина прийшли до нас і розповіли, що залишилися без роботи і їм важко жити лише на зарплату чоловіка.

Ми дали їм грошей, але хоча вони й пообіцяли допомогти з посадкою картоплі, того ж дня поїхали.

Через два тижні дочка знову прийшла по допомогу, сказавши, що має борги і їй потрібно взяти кредит.

Ми знову допомогли, але коли вона пообіцяла допомогти із заготівлею сіна і не дотрималася слова, ми з чоловіком вирішили більше не давати грошей.

Ми вирішили, що не фінансуватимемо доньку і зятя, бо вони не цінували нашу допомогу і приходили тільки тоді, коли їм потрібні були гроші.

Гірко-солодко усвідомлювати, що вони ставляться до нас так після всього, що ми зробили.

КІНЕЦЬ.