Ми з чоловіком довго поневірялися ліkарями та ліkарнями. Ніяк не вдавалося за чати дитину.

Після семи років безуспішних обстежень та ліkування, зневірившись у своїй здатності наро дити, вирішили взяти дитину з пnритулку.

Хотіли взяти дівчинку, але коли побачили його, то одразу зрозуміли – ось він наш довгоочікуваний син.

Йому на той момент було сім місяців, але він дивився на нас таким осмисленим поглядом, ніби питав: – Хіба ви не мене так довго шукали?

Незважаючи на те, що малюкові вже було сім місяців, важив він лише шість кілограмів. Він мав кілька хво роб. І він був завжди голодний.

Варто йому побачити тарілку з їжею, як він починав смикатися і рватися до неї.

Ми два роки мало не жили у ліkарнях. Але тепер проблеми вже позаду.

Ми вірили, що любов і турбота виліkують його від усіх недуг.

Так і сталося.

Тимко вже десять років, і він своїм здоров’ям нічим не виділяється серед однолітків.

Тимошка вже третьокласник, серйозно ставиться до своїх обов’язків школяра.

Допомагає по дому. Здоров’я чудове.

Дитячі хво роби пройшли без наслідків.

Коли, повертаючись з роботи, я бачу очі, що світяться радістю, в цей момент я розумію – що це найщасливіша мить мого життя.

Що може бути бажанішим для батьків, ніж кохання їхньої дитини.

Наш хлопчик – це найбільше щастя, яке я могла чекати у житті. Впевнена, що так є і так буде. Завжди.

КІНЕЦЬ.