– Ми вам не такі, як Леся, бізнесмени, і для нас 40 000 гривень це не маленькі гроші, – наголосила я свекрусі, яка прийшла до нас в суботу із наглістю просила їй допомогти з облаштуванням невеличкого будиночку на дачі, яку вона купила.

– Скоро вже треба буде все садити, обробляти, а як дощ почнеться, то й заховатися не буде де, – голосила вона.

– А чому ви раніше про це не думали? Вам ця дача вже геть потрібна була? Краще б онукам гроші лишні віддали, більше б було користі, – не витримала я.

Річ у тім, що свекруха продала свою трикімнатну квартиру, хоча й й захаращену, але купила однокімнатну і не в кращому стані. Але в придачу вона придбала свою мрію – дачу. Правда, там лише земля і нахилена до землі стодола. А свекруха хоче там чуть не замок збудувати, але за наші гроші.

Річ у тім, що Леся, рідна сестра Дмитра, вийшла заміж за бізнесмена. В них є гроші і Леся не проти мамі фінансово допомогти. А ось у нас такої можливості немає. В нас з Дмитром двійко дітей підлітків, які вимагають великих вкладень.

Свекруха скривила губи й почала жалісливо зітхати, ніби я сказала щось неймовірно образливе.

– Тобто я для вас уже ніхто? Для Лесі я мама, а для вас – просто людина, яка прийшла по гроші? – очі її наповнилися слізьми.

Я тільки руками розвела. Ну ось знову. Замість того щоб нормально поговорити, починається емоційний шантаж. Дмитро нервово постукав пальцями по столу. Видно було, що його ця розмова теж дратує.

– Мамо, ми ж не кажемо, що не хочемо допомагати, – спробував загладити ситуацію чоловік.

– Просто ми не можемо зараз виділити таку суму. Нам же дітей ростити треба.

– Та хіба я багато прошу? – сплеснула вона руками.

– У вас же теж буде дача, вам буде де відпочивати!

Я навіть засміялася від її наївності.

– Нам буде де відпочивати? Так це ж ваша дача, ми туди навіть не просилися.

Свекруха знову насупилася.

– Ну гаразд, не можете дати всю суму, то дайте хоча б половину.

– А Леся скільки дала? – прицільно запитала я.

Свекруха затнулася.

– Леся… Ну, в них зараз витрати. Вони відпочивати їдуть.

Ось воно що. Тобто Леся на море, а ми нехай вкладаємо гроші в свекрушину мрію?

– Ну тоді я пропоную вам зробити так само, як Леся, – сказала я, підводячись. – У нас теж свої витрати.

Дмитро глибоко зітхнув і потер обличчя. Йому було важко бачити, як ми з його мамою щоразу чіпляємося одна до одної. Але ж це вже не вперше.

– Як вам не соромно, – похитала головою свекруха.

– Я ж усе для вас робила! І дітей ваших доглядала, коли треба було.

Я навіть очі закотила.

– Ви останній раз з дітьми сиділи три роки тому, бо вам тоді було потрібно, щоб Дмитро вас на вокзал відвіз.

Свекруха встала, схопила сумку і гордо зітхнула.

– Ну добре! Я вас зрозуміла! Не потрібна я вам!

І, голосно грюкнувши дверима, пішла.

Дмитро сів, обперся на лікті й задумався.

– Думаєш, образиться надовго? – запитав тихо.

– А хіба вона колись не ображалася? – скривилася я.

– Ну, якось вона ж ті гроші знайде.

– Знайде. Може, навіть Леся дасть їй, якщо захоче.

Ми помовчали. Аж раптом Дмитро підняв голову й хмикнув.

– А уяви, якби ми дали їй ці гроші, а вона їх знову не на те пустила?

Я тільки хмикнула. Бо, знаючи нашу свекруху, так і було б.

А як ви думаєте, чи правильно ми зробили, що відмовили? Чи все ж мали б допомогти, навіть якщо це останні гроші?

Джерело