Ми “святкували” нову квартиру в нашому невеликому затишному кафе, зібралося 10 чоловік. Перші привітання з покупкою квартири від наших друзів уже прозвучали. І тут піднімається моя свекруха Оксана Володимирівна:

– Ну ось тепер у вас є своє житло. По-справжньому своє. Я рада, що вам так швидко удалося купити квартиру. І особливо рада, що тепер можна буде допомогти із житловим питанням та іншим нашим родичам.

Я нахилилася до чоловіка:

— Артеме, про що це вона? Які інші родичі? що твоя мама несе?

— Уявлення не маю, — знизав плечима Артем. — Не звертай уваги.

Коли всі друзі пішли, а на столах залишилися лише чай та десерти, свекруха завела вже конкретну розмову:

— Оленко, ти знаєш, що в Артема багато родичів. І є у нього двоюрідна сестра. Вона закінчила школу і вступила до вишу в Хмельницькому.

Я ще не розуміла, до чого хилить свекруху.

– Так ось. Тепер у вас є велика квартира. Можливо, ти дозволиш пожити Маринці у твоїй? Вона ж після твого переїзду все одно пустує.

Я повільно перевела погляд зі свекрухи на чоловіка. Артем виглядав ніяково, але нічого не говорив.

— Ну, що квартира твоя стоятиме без діла? – продовжувала Оксана Володимирівна. – А так ти допоможеш родичці. І отримуватимеш гроші за комуналку.

А справа ось в чому. Квартира, де ми жили з чоловіком перші 5 років, була моя. І це була пам’ять про моїх батьків, які так раптово пішли з життя наступного дня після мого повноліття. Було логічно жити в моїй квартирі, поки не назбираємона іпотеку.

Свекруха, вибачившись, вийшла з-за столу, не дочекавшись моєї відповіді. Як тільки свекруха зникла з виду, я накинулася на чоловіка.

— Артеме, ти можеш поговорити з нею? Мені вже стає некомфортно через те, що вона розпоряджається моєю квартирою за мене. У ній ніхто, окрім тебе та мене, жити не буде.

– Оленко, ти чого? – Чоловік спробував заспокоїти мене. — Матері важко сприйняти той факт, що ми тепер живемо у своїй квартирі, через 5 років шлюбу. А їм із батьком довелося чекати на квартиру майже 20 років. Можна сказати, що вона заздрить.

– Але мені неприємні ці розмови. Я й до цього не так багато спілкувалася з твоєю мамою. Але тепер і взагалі не хочу.

– Я зрозумів. Давай збиратись. Не псуватимемо наше з тобою свято.

Ми з’їздили у відпустку в Карпати, розмова в ресторані забулася. Тим більше, що свекруха більше не докучала мені розмовами чи повідомленнями.

Але наприкінці літа Артем прийшов додому і застав мене в сльозах. Чоловік кинувся до мене.

– Оленко, що трапилося?

– Твоя мати. Вона приходила сьогодні.

Артем зітхнув.

— Що цього разу?

– Ось, – я увімкнула запис на телефоні.

Голос Оксани Володимирівни був надзвичайно м’який, але за цією м’якістю була якась залізна рішучість.

– Оленко, ти зрозумій. У сім’ї завжди треба допомагати родичам. Ось ви змогли купити собі квартиру, а хтось ні. Але ж жити треба десь. А тут дочка мого брата якраз приїжджає до міста. Вона розумна дівчинка, в серйозному університеті вчитиметься. Ось тільки з грішми у її батьків не дуже. А в тебе квартира пуста стоїть. Що тобі заважає дати пожити нашій спільній родичі?!

— Я вам востаннє повторюю: у цій квартирі ніхто не житиме!

— Не розумію, як мій Артем міг одружитися з такою, як ти! Черства і думаєш тільки про себе.

Тут Артем вимкнув запис. Потім переслав його собі на телефон і пішов до вхідних дверей.

— Артеме, ти куди?

— Скоро буду.

За годину Артем повернувся і розповів мені про свою розмову з матір’ю. Мати, як завжди, лагідно зустріла сина.

– Проходь! Здогадуюсь, з якого приводу ти зазирнув.

— Мамо, — з порога почав Артем, — перше: я забороняю тобі спілкуватися з моєю дружиною без мене. Ти не будеш навіть писати їй, не кажучи про дзвінок чи особисту зустріч, доки я не дам на це згоду.

— Але, Артеме, це не я погана! Твоя дружина тебе налаштувала так.

– Друге: ця квартира не моєї родини, це квартира Оленки. І тільки вона вирішує, хто в ній житиме, а хто ні.

— Але ж ти розумієш, що це ненормально? Відмовляти двоюрідній сестрі пожити у квартирі. Вона ж твоя родичка! Вона також твоя сім’я!

— Востаннє повторюю: ця квартира належить дружині. Я не можу і не хочу навіть питати її про цю нерухомість. Забудьте про цю квартиру. Нехай дядько та тітка знайдуть інше житло. Або сестра може пожити в гуртожитку.

– Як ти можеш так казати? – сплеснула руками мати. – Твоя сестра в гуртожитку? В той час, коли твоя дружина має порожню квартиру?

— Забудь про цю квартиру, чи тобі доведеться забути про мене. Це третє. Досить пхати у справи моєї дружини, мамо. У нас своє життя, у тебе своє. І родичам передай усім, що відтепер їм доведеться розраховувати тільки на себе. І мені байдуже, що вони про мене подумають.

З цими словами Артем зачинив вхідні двері.

Я досі не спілкується ні зі свекрухою, ні з якимось іншим родичем з боку чоловіка. Артем часто телефонує мамі, але бачаться вони набагато рідше, ніж раніше. Квартира моя стоїть порожня, я збираюся зробити в ній гарний ремонт, а потім видно буде.

Джерело