Моя невістка має дуже важкий характер. Можливо, це такий собі спосіб розпочати моє оповідання, але це головна його думка. Однак про все по порядку.

Наш син завжди був поступливим і добрим. Ми в нього вклали всю душу та всі можливості. Забезпечили його, чим тільки могли. І все було гаразд. Поки не з’явилася його дорога дружина.

Мені Аліна відразу не сподобалася. Вона із досить бідної родини, а наш Віталік заробляє багато. До 30 років він уже став керуючим. Тож я твердо впевнена, що Аліна з ним лише через гроші. Але він мене не слухав. Говорив, мовляв, люблю лише її. Що було казати, залишалося сподіватися, що я помилилася.

Проте невістка одразу почала показувати свій характер. Вона почала налаштовувати сина проти нас. Спочатку він вирішив менше приходити до нас, рідше дзвонити. А коли в них з’явилася дитина, то нам і зовсім зачинилися двері до їхньої хати. Можна було прийти лише якщо заздалегідь зателефонувати і домовитися про зустріч.

Тож онука ми бачимо максимум раз на два тижні і то на півгодини. Хіба це нормально? Але гаразд, і з цим ми змирилися. Але минулого тижня її поведінка просто перейшла всі межі.

У невістки у суботу був день народження. Ми вирішили привітати її. Але, знаючи її нестерпний характер, вирішили заздалегідь зателефонувати. Ми сказали, коли прийдемо. Навіть торт самі принесли. Прийшли у призначений час.

Аліна відчинила двері з таким обличчям, ніби ми прийшли грошей у неї просити. Ми її привітали, але вона навіть не запросила нас до будинку. Син навіть не сказав жодного слова. Зачинили у нас перед носом двері та й усе.

Мені хотілося плакати. Гаразд невістка, але син міг би щось сказати, запросити до хати. Дуже прикро. Що мені робити, щоби якось вплинути на ситуацію?

У більшості випадків ми, жінки, потрапляємо за кермо вимушено, в силу обставин: потрібно встигати на роботу, забирати / відвозити дитину в дитсадок / школу і т.д. Щоб вас, чоловіків, не

Мій чоловік прийшов додому після другої зміни о 12 ночі. Я вийшла до нього і намагалася удати вигляд, що все добре, щоб не було скандалу. Але на жаль, без нього

Після розлучення живу з п’ятирічним сином у бабусиній однокімнатній квартирі, де ремонту не було вже років 25, якщо не більше. Особливо в жалюгідному стані кімната. Мені шкода сина, що він