Яна сиділа в автобусі, що гудів і повільно тягнувся італійськими дорогами. За вікном миготіли оливкові гаї, маленькі містечка з черепичними дахами і далекі пагорби, вкриті виноградниками.

Їй було двадцять п’ять, але втома в очах робила її старшою. Вона тримала в руках старий телефон, де зберігала єдине фото матері – розмите, зроблене ще на плівковий фотоапарат, коли Яні було три роки.

Мати, Олена, пішла з сім’ї, коли Яні виповнилося три, залишивши її з батьком і двома молодшими братами. З того часу про неї не було жодної звістки.

Яна виросла в маленькому селі на заході України, де сусіди шепотіли про “ту, що втекла за кордон”, а батько мовчки курив на ганку, уникаючи розмов про минуле.

“Може, в Італії я хоч зароблю на нормальне життя,” – подумала Яна, поправляючи рюкзак на колінах.

Вона їхала до Мілана, де агенція обіцяла роботу доглядальницею. Зарплата – тисяча євро на місяць, житло і їжа за рахунок господарів.

Для Яни, яка роками працювала на трьох роботах, щоб допомогти батькові і братам, це був шанс. Вона не знала італійської, лише кілька фраз, завчених. Але агенція запевнила, що цього досить.

Автобус зупинився в передмісті Мілана. Яна вийшла, тримаючи в руках папірець з адресою. Невеликий будинок на околиці, з білими стінами і червоною черепицею. Вона постукала у двері, і їй відчинила літня італійка з доброю усмішкою.

– Ти, мабуть, Яна? – сказала вона ламаною англійською. – Я Софія, але всі звуть мене просто Нонна. Заходь, я покажу тобі дім.

Яна кивнула, відчуваючи, як тремтять руки. Софія провела її в будинок – просторий, але затишний, з дерев’яними меблями і запахом свіжоспеченого хліба.

На кухні сиділа інша жінка, років п’ятдесяти, з темним волоссям, зібраним у хвіст. Вона різала овочі, не піднімаючи очей.

– Це Олена, моя помічниця, – представила її Софія. – Вона з України, як і ти. Олена, привітайся з Яною.

Жінка підняла погляд, і Яна відчула, як серце пропустило удар. Очі – темно-карі, з довгими віями, точнісінько як на тому старому фото.

Але Яна відмахнулася від думки. “Скільки жінок з України тут працює? Це просто збіг,” – подумала вона.

– Привіт, – тихо сказала Олена, її голос був низьким, майже хрипким. – Ти нова доглядальниця?

– Так, – відповіла Яна, намагаючись не дивитися їй в очі. – Тільки приїхала.

– Звідки ти? – Олена витерла руки об фартух.

– З Волині. Село маленьке, навряд чи ти про нього чула.

Олена кивнула, але її погляд затримався на Яні трохи довше, ніж треба. Яна відчула, як у горлі стискається.

Вона швидко відвела очі і пішла за Софією, яка показувала їй кімнату.

Наступні дні Яна вчилася доглядати за Софією – готувати їй їжу, допомагати з прогулянками, давати ліки. Софія була доброю, але вимогливою, і Яна швидко втомлювалася.

Олена трималася осторонь, займаючись прибиранням і кухнею. Але щоразу, коли їхні погляди перетиналися, Яна відчувала дивне поколювання  в душі. Вона не могла позбутися думки, що Олена їй когось нагадує.

Одного вечора, коли Софія вже спала, Яна сиділа на кухні, п’ючи чай. Олена увійшла, тримаючи кошик з білизною.

– Не спиш? – запитала вона, ставлячи кошик на підлогу.

– Не можу, – зізналася Яна. – Нова країна, новий дім… Все якось незвично.

Олена сіла навпроти, наливаючи собі чай. Її рухи були повільними, ніби вона обмірковувала кожну дію.

– Ти давно тут? – запитала Яна, щоб заповнити тишу.

– Двадцять два роки, – відповіла Олена, не дивлячись на неї. – Приїхала, коли була трохи старша за тебе.

– Двадцять два? – Яна відчула, як пульс прискорюється. – Це… довго. А чому поїхала?

Олена зітхнула, її пальці стиснули чашку.

– Життя змусило. Вдома було важко. Чоловік, діти… Я не могла їх прогодувати. Думала, поїду на рік-два, зароблю грошей, повернуся. Але… все затягнулося.

Яна поставила чашку на стіл, боячись, що руки затремтять.

– Діти? У тебе є діти? – Її голос був тихим, але напруженим.

Олена кивнула, все ще уникаючи її погляду.

– Троє. Двоє синів і донька. Але я їх не бачила з тих пір, як поїхала.

Яна відчула, як усе всередині стискається. Вона хотіла встати і піти, але ноги не слухалися.

– Як їх звати? – запитала вона, хоча вже знала відповідь.

Олена нарешті підняла очі. Її погляд був сповнений болю, але вона відповіла:

– Сини – Тарас і Богдан. А донька… Яна.

Чашка випала з рук Яни і розбилася об підлогу. Олена здригнулася, але не відвела очей.

– Ти… . Ти моя мати?

Олена мовчала, її губи тремтіли. Нарешті вона кивнула.

– Яно… Я не знала, що це ти. Якби я знала, що ти приїдеш…

– Не знала?! – Яна різко встала, її голос зірвався на крик.

– Ти покинула нас! Мене, тата, хлопців! Двадцять два роки, і жодного листа, жодного дзвінка! Ти думаєш, просто сказати “я не знала” – і все буде гаразд?

Олена опустила голову, її руки стиснули край столу.

– Я не хотіла так, – прошепотіла вона. – Я думала, вам краще без мене. Я надсилала гроші, Яно. Кожного місяця. Твій батько не казав тобі?

– Гроші? – Яна засміялася, але сміх був гірким. – Ти думаєш, гроші замінять матір?

Ми росли без тебе! Тато працював на двох роботах, я в п’ятнадцять пішла на завод, щоб допомогти! Тарас і Богдан ледве закінчили школу, бо не було кому їх підтримати!

А ти тут… що? Готуєш супи для італійки?

– Яно, будь ласка… – Олена простягнула руку, але Яна відсахнулася.

– Не торкайся мене! – Вона відступила до дверей. – Ти для мене чужа. Я приїхала сюди працювати, а не розбиратися з твоїм минулим.

Яна вибігла з кухні, зачинивши двері своєї кімнати. Вона впала на ліжко, стримуючи сльози.

Усе її життя вона уявляла цю зустріч – як мати повернеться, як обійме її, як пояснить усе. Але реальність була іншою. Мати була тут, у цьому будинку, і вона не виглядала як хтось, хто кається. Вона просто жила своїм життям.

Наступні дні Яна уникала Олени. Вона спілкувалася тільки з Софією, виконувала свою роботу і мовчала. Але Софія, помітивши напругу, одного вечора покликала їх обох.

– Дівчата, що між вами? – запитала вона, сидячи в кріслі. – Я бачу, що ви не розмовляєте. Яна, ти виглядаєш так, ніби готова втекти. Олено, ти ходиш, як привид. Що сталося?

Яна стиснула губи, не знаючи, що сказати. Олена зітхнула і заговорила першою.

– Софія, Яна – моя донька. Я покинула її, коли вона була маленькою. І тепер… вона ненавидить мене.

Софія здивовано підняла брови.

– Твоя донька? Олена, чому ти не сказала? Я б ніколи не найняла її, якби знала, що це так ускладнить усе!

– Я не знала, що це вона, – тихо сказала Олена. – Агенція не дала мені її прізвища. А коли побачила… Я не знала, як сказати.

Яна дивилася в підлогу, її руки стиснулися в кулаки.

– Яно, – Софія повернулася до неї. – Ти хочеш поїхати? Я можу знайти іншу доглядальницю.

Яна похитала головою.

– Ні. Мені потрібна ця робота. Я залишуся. Але… – вона глянула на Олену, – я не хочу з тобою розмовляти.

Олена кивнула, її очі блищали від сліз.

– Я розумію, – сказала вона. – Але, Яно, якщо ти колись захочеш поговорити… Я тут.

Минали тижні. Яна зосередилася на роботі, але думки про Олену не давали їй спокою. Одного вечора, коли Софія попросила Яну принести їй альбом зі старими фото, вона випадково натрапила на лист.

Він лежав між сторінками, пожовклий, з українською адресою – їхньою адресою. Яна розгорнула його. Це був лист від Олени, датований десять років тому.

У ньому вона писала батькові, благаючи пробачити її, розповідаючи, як сумує за дітьми, як хоче повернутися, але боїться, що її не приймуть. Яна перечитала лист тричі, її серце стискалося від болю і злості водночас.

Тієї ночі вона не могла заснути. Нарешті, о другій годині, вона постукала в двері Олени.

– Чому ти не повернулася? – запитала Яна, коли Олена відчинила. – Ти писала татові, просила пробачення. Чому не приїхала?

Олена запросила її всередину. Вони сіли на маленькому дивані, і Олена почала розповідати.

Про те, як приїхала до Італії, як працювала на будівництві, потім прибиральницею, як намагалася надсилати гроші, але боялася повернутися, бо думала, що сім’я її зненавидить.

Про те, як Софія стала для неї другою сім’єю, як вона намагалася почати нове життя, але ніколи не переставала думати про дітей.

– Я боялася, Яно, – сказала Олена, її голос тремтів. – Боялася, що ти, Тарас, Богдан… Ви мене не пробачите. Я думала, що вам краще без мене.

– Краще? – Яна стиснула кулаки. – Ти хоч раз уявляла, як це – рости без матері? Як тато плакав ночами, думаючи, що тебе уже немає? Як я брехала братам, що ти скоро повернешся?

Олена заплакала, закриваючи обличчя руками.

– Я не знала, як повернутися, – прошепотіла вона. – Я думала, що втратила вас назавжди.

Яна мовчала. Вона хотіла кричати, але слова застрягли. Нарешті вона сказала:

– Я не знаю, чи зможу тебе пробачити. Але… я хочу спробувати зрозуміти.

Олена підняла голову, її очі були повні надії.

– Це все, про що я прошу, – сказала вона. – Просто дай мені шанс.

Наступні місяці були важкими. Яна і Олена почали розмовляти – спочатку коротко, обережно, потім довше. Олена розповідала про своє життя в Італії, Яна – про братів, про батька, який так і не оговтався після її відходу.

Софія, відчуваючи зміни, заохочувала їх проводити час разом. Одного дня вона навіть запропонувала Яні залишитися в Італії довше.

– Ти потрібна не тільки мені, – сказала Софія, усміхаючись. – Тобі і твоїй мамі є про що поговорити.

Яна не знала, чи готова назвати Олену мамою. Але вона відчувала, що щось у її серці змінюється. Можливо, це був не пробачення, але перший крок до нього.

Вона вирішила залишитися – заради роботи, заради себе і, можливо, заради того, щоб одного дня повернутися додому з відповідями, яких так довго шукала.

Джерело