Я мовчки стояла, намагаючись стримати гнів, що накочував. Я знала, що ця розмова неминуча, але сподівалася, що коли настане час оголосити про спадщину, все пройде спокійно і без зайвих сварок.

Але зараз, бачачи гнів у очах Тетяни, зрозуміла, що цей день настав і він буде важким.

– Тетяно, ти маєш зрозуміти, – почала я, намагаючись говорити якомога спокійніше, але мене перебили.

– Що я маю зрозуміти? Що ви просто так, по-тихому, вирішили забрати всю спадщину батьків собі? – перебила мене Тетяна, голос її був сповнений злості та образи.

– Думаєш, я не знаю, що ви навмисне все підлаштували, щоб будинок залишився за вами?

Я похитала головою, не вірячи своїм вухам.

– Я ні на кого не тиснула, – твердо сказала я. – То було їх рішення.
Тетяна спохмурніла, її обличчя почервоніло від гніву.

– Не тиснула? Я хотіла дати вам шанс зробити все правильно. Але натомість ти вирішила забрати все собі!

Я більше не могла стримуватись. Я підійшла ближче до Тетяни, мій голос став різкішим.

– Будинок – це не просто нерухомість, Тетяно. Ми тут живемо, це наш дім з Антоном та дітьми. Ти не можеш просто прийти, й почати диктувати, як усе має бути.

Тетяна спохмурніла, її очі сяяли від образи.

– Будинок, може, і ваш зараз, але це батьківський будинок, – сказала вона, її голос тремтів від емоцій. – І я маю таке саме право на нього, як і ви.

Я зітхнула, намагаючись не втратити самовладання. Я розуміла, що Тетяна почувається залишеною і скривдженою, але це не виправдовувало її грубих слів.

– Ми можемо обговорити все спокійно, – запропонувала я, намагаючись говорити м’яко.

Тетяна похитала головою, її обличчя виражало твердість та рішучість.

– Поговорити? – перепитала вона з гіркотою. – Тобі легко говорити, коли вже все вирішено! Я не збираюся мовчати та спостерігати, як мене позбавляють того, що належить мені по праву, я буду позиватися.

Минуло кілька днів, але ситуація в сім’ї не покращала. Антон намагався підтримати мене, але напруга з сестрою тільки зростала. Тетяна почувала себе зрадженою, та несправедливо обділеною, що посилювало її обурення.

Одного вечора, коли Тетяна знову приїхала до нас у будинок, щоб обговорити ситуацію, конфлікт досяг свого апогею. Ми зібралися за столом, і Антон спробував розпочати розмову на мирній ноті.

– Тетяно, – почав він, – поговоримо. Ми не хочемо, щоб це спричинило ворожнечу між нами.

Та Тетяна вже не слухала. Її обличчя виражало повне невдоволення.

– Компроміс? – перепитала вона. – Ви вже вирішили все без мене. Що тепер зміниться?

Антон зітхнув, розуміючи, що розмова буде непростою.

– Ми не хочемо, щоб ти почувала себе обділеною, – сказав він. – Але ми з Наталією живемо тут, у цьому будинку, і це для нас важливо.

Тетяна насупилась.

– А для мене це байдуже? – її голос звучав дедалі голосніше. – Я теж частина цієї родини! Я маю право на свою частку!

Я, яка до цього намагалася мовчати, нарешті не витримала.

– Тетяно, годі! – Сказала я твердо. – Коли ми доглядали батьків довгих чотири роки, ти вела безтурботний спосіб життя!

– Ми пропонували тобі розділити з нами цю нелегку участь – догляд за батьками! Ти завжди знаходила відмазки, та відмовки! То за яким спадком ти приїхала?

– Мені довелося залишити роботу, щоб доглядати за нашими батьками, а тепер ти згадала, що вони в тебе колись були, але ти й пальцем не ворухнула, щоб допомогти нам в скрутну годину!

– Май совість, і їдь туди, де тобі жилося приспівуючи, поки ми тут ні дня, ні ночі не знали! Антоне, що ти мимриш! Скажи, як є! Або це зроблю я! – не приховуючи свого роздратування, звернулася я до чоловіка.

– Ми намагаємось бути справедливими, – вкотре пробурчав Антон. Ти маєш розуміти, що будинок – це не просто гроші чи майно. Це наше життя, і ми на нього заслуговуємо!

Тетяна важко зітхнула, її очі сповнилися сльозами.

– Я просто хочу сказати, що батьки на Наталку оформили дарчу, і вона є єдиним їхнім спадкоємцем! Вибач, але це справедливо! Ти не знаходиш? – запитав він у Тетяни.

Я глянула на сестру, моє серце стислося від гіркоти. Мені було шкода, що це, мабуть, останній раз, коли ми спілкувалися із сестрою.

По її кам’яному обличчю я зрозуміла, що ця новина була для неї неприємним сюрпризом, і цього вона ніколи мені не пробачить.

Але я ні про що не шкодувала! Це була воля батьків, яких я не покинула на самоті, і зробила все, щоб полегшити їх останні дні!

Тетяна, оговтавшись від новини, та визнавши свою поразку, з погрозами, та прокльонами залишила наш будинок!

А ви що скажете? Чи повинна я була поділити батьківський спадок із сестрою? Чи все по справедливості?

КІНЕЦЬ.