– Як справи, доню? Усі гроші заробила, чи як? – поцікавилася мати Тетяни, Ніна, неприємно хихикаючи у слухавку.

– Усіх грошей не заробиш. Але я працюю не тільки для цього.

– Так? А для чого ще?

– Для задоволення. Я люблю свою роботу, мамо.

– Ой, мені це не зрозуміти. Ось у нашої Уляни правильні мрії: одружитися з багатим, і не працювати. А ти? До старості будеш у дівках! Обростеш своїми звітами, та так і богу душу віддаси… Одна.

– Мамо! – Тетяна ненавиділа ці розмови.

– Що? Я хіба не маю рації? У нас у суботу буде сімейна вечеря, Уляна приведе свого нареченого. А ти знову одна прийдеш?

– Соромно вже перед ріднею, всі мене запитують, коли вже онуки? Загалом, гаразд. Ти все одно приходь. Розмова є.

Тетяна хотіла покласти слухавку, але потім їй на думку спала ідея.

– Так, так. Мамо, а що там, є містечко для мого нареченого? Я прийду плюс один.

– Плюс один? Це що означає?

– Із хлопцем прийду. Ну, тобто з чоловіком. Наречений зі мною прийде.

– Що ж ти мені не сказала, що зустрічаєшся з кимось? – налякалася мати. Вона дуже сподівалася, що стосунки доньки на допомогу сім’ї ніяк не позначаться.

– Та ти весь час про Уляну тріщиш, мені навіть слова не даєш вставити.

– Так? Ну ти маєш рацію, що про це говорити, прийдете до нас, і все розповісте самі. – Мати швидко попрощалася, і скинула виклик, а Таня залишилася за столом дивитись у монітор.

Рядки перед очима розбігалися. Навіщо вона взагалі сказала матері, що приїде?

Та й розмова, яку анонсувала мати, була цілком передбачуваною. Навчання Уляни вимагало вкладень. Скоро новий семестр, а значить, настав час стрясти зі старшої доньки круглу суму.

Тетяна подивилася на своє відображення. Втомлена, не за віком доросла жінка з пучком, дивилася сама на себе із засудженням.

«А я ж зовсім не стара. Мені лише тридцять років. І я зовсім нічого…» – вона розстебнула кілька ґудзиків на блузці, звільняючи комір, який ніби тиснув, різко висмикнула з волосся шпильку, і струснула ним. Струснула саме тоді, коли у приймальню увійшов ВІН.

– Тетяно? Вибачте, я, мабуть, не вчасно.

– Заходьте, коли вже зволили прийти! – почервоніла вона, швидко прибираючи волосся назад у пучок…

– Ну… Представ нас своєму нареченому, – мати Тетяни з цікавістю дивилася на молодого чоловіка, який стояв на порозі квартири, поруч з її дочкою.

– Мене звуть Петро. А ви, мабуть, Ніна? – він усміхнувся білозубою посмішкою, від якої в Уляни пропав дар мови. Її наречений був не такий гарний. І костюм у нього був не настільки брендовий!

– А я Уляна! – Висмикнула руку з хватки свого нареченого, і простягла гостю.

– Приємно познайомитись.

– Проходьте за стіл, там і поговоримо! – схаменулась господиня.

– Отже, чим займаєтесь? – одразу перейшла до справи потенційна теща.

– Мамо, ти б спочатку нагодувала, а вже потім розпитувала… – Тетяні було соромно за поведінку матері.

– Ти давай, сама нареченого обслужи, а ми поговоримо поки що. Отже, хочу знати про вас все.

Петро глянув на Тетяну, й та відповіла за нього.

– Мамо, настав час сказати: весь цей час я приховувала правду від вас. Петя – директор і мій бос. Це за його гроші я так добре живу, – випалила Тетяна. Уляна, почувши це, випустила ложку з рук і дивилася на Петра, а потім перевела погляд на сестру.

– Це що, правда?

Петро кілька секунд дивився на Тетяну, а потім кивнув головою.

– Так. Таня у мене дуже цінний співробітник. Ось я її й балую.

– Такий молодий, і маєте вже так багато грошей?!

– Ну, не сказати, що багато, але на дрібні радощі вистачає.

– Коли ви сказали буде весілля? – Поспішила дізнатися потенційна теща.

– Як тільки вирішимо, ти дізнаєшся першою, мамо, – запевнила Таня. Вона перевела тему на сестру. Її новий наречений, у порівнянні з Петром, виглядав жалюгідно. – А ви чим займаєтесь?

– Я? – навіть злякався той.

– Ну, так. Ви…

– Та я… Бармен.

– О… Як цікаво, – Тетяна поблажливо подивилася на сестру, яка мріє не менше, ніж про олігарха. У цей момент у Петра у кишені завібрував телефон.

– Вибачте, треба відповісти на дзвінок, – Петро посміхнувся, і вийшов із-за столу. Цим і скористувалася Ніна.

– Тетяно, наречений у тебе, звичайно, молодий, але раз гроші є – треба брати. І сподіваюся, що підтримка сім’ї буде відповідною його багатству.

– Загалом, я поговорити з тобою хотіла. Ми порадилися і вирішили, що ти свою машину Уляні маєш віддати.

– У якому сенсі?

– У прямому. Дівчинка у нас посвідчення водія отримала, їй тепер їздити на метро в університет не комфортно.

– Так! Я днями доки до зупинки йшла, застудилась! – кивнула Уляна. – А тобі машина не потрібна. До роботи два кроки.

– А крім роботи ти нікуди не ходиш, – продовжила мати.

Тетяна навіть завмерла від такого нахабства.

– Машина мені потрібна не лише для роботи. Це по-перше. По-друге, машина, як і квартира, в якій я живу – належить Петрові!

– Петрові? Ой, та гаразд. Наплетеш йому, що машина в ремонті, а потім він і забуде про неї. Нову тобі купить, і всі будуть задоволені.

– Забуде? Про машину? Це ж не носова хустка якась… – Таня відвернулася. Їй вже набридло дивуватися запитам сім’ї, що весь час зростали.

Відколи Таня почала добре заробляти, на неї буквально насіли! Батьки були впевнені, що Тетяна – великий начальник, що має на рахунку величезні гроші, й вона просто зобов’язана ділитися на благо сім’ї. Але тепер усе обернулося в інший бік.

– І взагалі, чому ти маєш перед ним звітувати? Машину він тобі подарував, от і віддай її нам.

– Кажу ж, машина не моя! Він мені не дарував нічого.

– Зараз не твоя, а завтра буде твоєю! Бери його за руку, та веди до нотаріуса! Нехай на тебе все перепише! Ви ж із ним майже сім’я, – підказала Ніна. – А як тільки ви одружитеся, ти до нього переїдеш, а у твою квартирку ми Уляну поселимо!

– Точно! Мені там і до університету буде ближче! Менше витрат на бензин, – кивнула Уля.

– Так, це все, звісно, ​​чудово. Ось тільки вся власність оформлена на його бабусю, – швидко збрехала Таня.

– Та ну?! Вона вже, напевно, однією ногою на цвинтарі?

– Зовсім ні. Бабуся чудово збереглася. Мало того, вона біля керма компанії досі! Жінка – кремінь.

– Та ти брешеш! Просто не хочеш нам допомагати, – не повірила мати.

– А ти подзвони, та спитай у неї. Ну все, нам з Петром час. Йому саме, мабуть, бабуся дзвонить. Нам ще до неї сьогодні їхати. Дякую за тепле приймання.

– Стривай, Таня! Ти про гроші на навчання забула.

– Так, щодо грошей… Я вже переказала потрібну суму в бухгалтерію університету. Але це востаннє. Я і так уже два роки за тебе плачу, хоча домовленість була, що дам у борг на перший курс. Ти вже на третьому. З наступного семестру оплачуй навчання сама.

– Де мені грошей стільки взяти?! – ахнула Уляна.

– А ти навчайся краще, і на бюджет переводься. Або нареченого попроси. Він у тебе також працює. — Промовивши це, Таня взяла сумку і, помахавши рукою, вийшла з кімнати.

– Йдемо, – сказала вона Петрові, який посилено вдавав, що розмовляє телефоном.

Проводити їх ніхто не вийшов. Сімейство бурхливо обговорювало те, як зажерлися багатії, і що рідній дочці шкода виділити трохи грошей на допомогу близьким.

– Вважайте, що переддипломну практику ви пройшли, – заводячи машину, сказала Тетяна Петру. Він чудово зіграв роль нареченого, в обмін на печатку, та її підпис.

– Ну, тепер до моїх? – пожартував Петро.

– Ні! Дякую вам, але я утримаюся. Куди вас відвезти?

– Ось на цю вулицю, будь ласка, – тон між Петром та його начальницею знову став офіційним. Таня, звичайно, переживала, що пішла на таке.

Вона буквально приголомшила проханням молоденького стажиста, який не вчасно прийшов по печатку про проходження практики в компанії Тані.

Поки інші працювали, Петро старанно прогулював практику. Йому довелося попрацювати артистом за розпорядженням начальниці.

Проте, вона не шкодувала. Тетяна знала, що молодий стажист забуде про цю кумедну авантюру, зате з неї більше не вимагатимуть нездійсненних завдань, та постійної допомоги для молодшої сестри.

І якщо потрібно буде, вона ще не раз нагадає своїм про бабусю Петра, і демонстративно виверне «порожні» кишені. На що тільки не підеш, аби рідня злізла з твоєї шиї!

– Дякую. Було весело, – сказав Петро, коли машина Тетяни припаркувалася біля старого будинку.

– За печаткою в понеділок приходьте, – сказала вона, дивлячись на свій манікюр.

– Добре.

У понеділок Петро прийшов із квітами.

– Це що? Хабар? – насупилась вона.

– Ні. Це вам. Просто від душі.

– Справді? А це вам. Теж від душі, вона потужно поставила печатку на документ, і розписалася.

– Успіхів вам, Петре. У бізнесі важлива не лише чесність: іноді щастить тим, хто ризикує, та добре грає свою роль.

Молодий чоловік взяв папери й, трохи повагавшись, набрався сміливості, та запитав:

– Таню, а ви сьогодні після роботи, що робитимете?

– Працю… – почала вона, але раптово передумала. Петя виявився цілком приємним і тямущим хлопцем.

І хоча він був молодший за неї на шість років, чому б не сходити з ним на філіжанку кави?

– Після роботи я сьогодні абсолютно вільна.

Петро посміхнувся, і допоміг “начальниці” вдягнути пальто. Вони обидва не будували планів на майбутнє, але того вечора їм було добре вдвох. І вони навіть спланували наступну зустріч. А там, як Бог дасть… Можливо, це доля…

КІНЕЦЬ.