— Мамо, мені Костик офіційну пропозицію зробив! — Оленка схилила голову, очікуючи маминої реакції.

— Ну, нарешті! — полегшено зітхнула Ельвіра Станіславівна. — А то я вже сумніватися почала, що у вас усе серйозно.

— Та ну, мамо, скажеш теж. Ми свої почуття давно перевірили, вони від офіційного розпису не залежать. Ми взагалі хотіли б обійтися без цього шику, всяких там суконь з фатою, сотні гостей, триденної гулянки з киданням букета…

— А навіщо ж тоді це ось «офіційну пропозицію зробив»? — здивувалася мама.

— Ну, це я просто так сказала, фігура мови певною мірою. Розписуватися все одно доведеться, простіше потім буде всякі документи оформляти. Тільки давайте все тихесенько зробимо, камерно, так би мовити…

— Як це, «камерно»? — Ельвіра Станіславівна обурено підняла голову.

— Ну, так, — Ленка махнула рукою, — ми взагалі думали просто розписатися, і все. Але ви ж не дасте, я відчуваю. І батьки Костика теж…

— Звісно, не дамо! Що це ще за вигадки? Ми не жебраки, щоб наша донька по-собачому зійшлася, у перерві між сніданком та обідом. І Костині батьки нас підтримають, щоб усе було як у людей: сукня, каблучки, банкет у хорошому ресторані, лімузин! Ми тебе не на смітнику підібрали, щоб на весіллі економити!

— Ма, а давай краще ці гроші ви нам віддасте, а ми їх у новобудову внесемо, першим внеском за квартиру, а?

— Навіщо вам зараз квартира? Живіть спокійно у нас, велика кімната буде ваша, куди поспішати?

Вагалом, розмова з матір’ю у Оленки не склалася. Як з’ясувалося в подальшому спілкуванні з нареченим, він у розмові зі своїми також «нічого не досяг».

У питанні весільних урочистостей свати виявили монолітну єдність: лімузин, Палац одруження, два дні банкету в найкращому ресторані, присутність усіх родичів і друзів.

Боязкі заперечення молодих до уваги не бралися.

При всіх цілком хороших і дружніх стосунках з майбутніми сватами, у питанні весільних урочистостей був присутній також елемент (не) здорового змагання — хто крутіший і тому зможе більше витратити.

Свати запросили троюрідного дядька з дружиною? А ми що, гірші, у нас теж є давні друзі, з якими спілкувалися останній раз позаторік!

А ну, де їхні координати записані? Кого ще забули, згадуйте! Костя з Оленою спробували ще раз урозумити батьків, але їм сказали, що «чим більше гостей, тим більше подарунків», і на цьому всі питання закрили.

Зрештою, молодята вирішили не псувати нерви й махнули рукою: нехай батьки влаштовують усе, як вони хочуть. Але незабаром виникло дуже делікатне питання, яке потрібно було вирішити терміново.

Річ у тім, що у Кості обидва батьки були в повному комплекті, рідні тато й мама.

А ось у Лени все було не так просто. У її рідної матері був законний чоловік, який при цьому не був батьком Олени. У нього з нею склалися нормальні стосунки, вітчим не ліз до падчерки зі спробами виховання, не вимагав від неї беззаперечного послуху, загалом, у них утворився між собою доброзичливий нейтралітет.

А її мама з татом свого часу розійшлися (Ленці тоді виповнилося три рочки), розійшлися негарно, зі скандалом і взаємними звинуваченнями.

Колишній чоловік, Павло, платив належні аліменти, хотів бачитися з донькою, однак Ельвіра аліменти хоча й приймала, але при цьому обставляла побачення з донькою такими умовами, що це більше скидалося на заборону.

Незабаром Павло поїхав на заробітки, там зустрів своє кохання, одружився. Аліменти продовжував платити, але спроби побачитися з Леною до пори до часу залишив.

А два роки тому, коли дочці виповнилося вісімнадцять, він її розшукав і умовив зустрітися.

Як не дивно, зустріч пройшла досить тепло й спокійно. Дівчина ні в чому не звинувачувала батька, жіночим чуттям розуміючи, що попри мамині звинувачення все було не так просто, та й батько не дозволив собі жодного поганого слова про колишню дружину.

Павло привітав доньку з повноліттям і сказав, що буде продовжувати допомагати фінансово, але вже особисто їй, на її картку. Ленка намагалася ці гроші не витрачати без особливої потреби, і нічого не говорила про них мамі.

Того вечора вона все-таки вирішила з нею поговорити.

Річ у тім, що рідний батько, почувши про майбутнє весілля дочки, натякнув, що очікує запрошення на урочистість.

Олена сказала, що і вона, і Костя будуть раді бачити Павла на весіллі, але їй потрібно поговорити з матір’ю. Дівчина розуміла, що та не буде в захваті від цієї новини, але такої бурхливої реакції від неї не очікувала.

— Ти що, доню, з глузду з’їхала? Як ти взагалі могла зустрічатися з цією людиною, бачитися з ним, приймати від нього подарунки?

— Мамо, але ж це мій рідний батько!

— Він підлий негідник! Кинув мене з дитиною на руках, а сам помчав охомутувати іншу!

— Мамо, ну ти ж знаєш, що все було не так, але це гаразд, ваші справи молодості. Я думала, що все забуто, і ви зможете якось більш-менш нормально спілкуватися, тому хочу запросити на весілля мого батька разом з його дружиною та їхнім сином — моїм рідним братом по батькові.

— Що-о? — у матері перехопило подих. — Ти… ти… як у тебе язик повертається говорити таке?

— А що я такого сказала? — здивувалася Ленка. — Дядько Едик, якого ти востаннє бачила п’ять років тому, а я не бачила взагалі, якісь четвероюрідні родичі, колишні твої колеги мають право бути на моєму весіллі, а рідний батько ні?

— Рідний батько, кажеш? А Микола, мій чоловік, він тобі хто, чужий дядько? Він тебе ростив, між іншим. А тепер, на весіллі, коли розпорядник попросить підійти батьків нареченої, що накажеш мені робити?

Йти втрьох, дружною сім’єю? Чи під ручку з твоїм рідним татусем?

А ти ззаду, з милою посмішкою будеш усім пояснювати, чому Микола, якого вони знають, м’якотілий десь у куточку, а я йду з якимось типом, якого вони бачать уперше.

А потім тато Коля не витримає, і піде дасть в пику татові Павлові. Або навпаки. Ну, яке ж весілля без бійки, правда?

— Мамо, ну що ти говориш? Зараз такі ситуації зустрічаються на кожному кроці, і треба просто попередити ведучого, хто є хто, і все буде гаразд!

— Ні, доню, гаразд не буде. Моя тобі така настанова: у нас буде нормальне весілля, куди ніякий біологічний татусь і близько не підійде. Якщо він раптом з’явиться, ти рішуче вимагатимеш, щоб він пішов. А якщо ти цього не зробиш, то підемо ми!

— Але мамо…

— Усе, Олено, розмова закінчена.

Знаючи своїх батьків, Ленка не сумнівалася, що змін у настрої не буде: мама мала сталевий характер (непохитний), як жартували її друзі, і якщо вже щось вирішувала, то це було остаточно, безповоротно й невідступно.

Тато Коля сам не вирішував нічого, просто так само впевнено й непорушно підтримував свою дружину, просто приймаючи її позицію, як безальтернативну аксіому.

Ленка розповіла ситуацію Кості, і вони стали думати, що робити.

Павло з дружиною не сумнівалися в тому, що погуляють (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) на весіллі, Микола з Ельвірою готові були захищати своє рішення до останнього, Костині батьки спостерігали за ситуацією з певним здивуванням, але вглибину не лізли. А молодята ламали голови, як розплутати цей клубок.

Зрештою, рішення вийшло нетривіальним, і результат перевершив усі очікування. Костик пішов на прийом до шефа і попросився на переведення до нового філіалу, у маленьке містечко.

Шеф погодився на це з радістю, оскільки черга з охочих не стояла.

При цьому Костик “вигриз” дуже пристойну посаду з непоганою зарплатою, а також наказ про терміновий від’їзд, що шефу також було на руку.

Ленка швиденько оформила академку, і вони зібралися буквально за кілька днів. Звісно, всі були в шоці, але заперечити було особливо нічого.

— Куди ви поспішаєте, а як же весілля? — охала Ельвіра Станіславівна, хапаючись за серце.

— Мамо, ну яке весілля! Костику випадає такий шанс!

— Який шанс! Виїхати в якусь глухомань, нічого собі шанс!

— Ти нічого не розумієш! — заперечувала Ленка. — У цій самій, як ти кажеш, глухомані Костик отримує таку посаду, про яку тут можна тільки мріяти. А також зарплату в два рази більше!

— А ти? Твій інститут?

— Я поки взяла академку, потім у декрет, напевно, піду, а там на заочне, або переведуся куди ближче!

— А весілля! — у розпачі кричала мама.

— А весілля відкладається до кращих часів! — весело відповідала Ленка.

Молодята поїхали.

Треба сказати, вони на новому місці дуже непогано влаштувалися, тихесенько, як і планували спочатку, розписалися, зняли недорогу квартиру, зʼявилася дитинка.

Спокійно спілкуються по інтернету з усіма батьками, але повертатися поки не збираються.

Як ви вважаєте, чи було рішення молодих таким радикальним, тому що вони не хотіли сперечатися, чи тому, що це був єдиний спосіб врятувати свої стосунки та отримати бажану незалежність?

Кажуть же в нас в народі: “Чим далі, тим рідніші”!