Ой, Юрко! Ви куди це такі гарні? – спитала Антоніна Юріївна, зустрівши на вулиці сина з невісткою.

– Та ми ось у кіно вирішили вибратися. Потім може в ресторанчику десь посидимо. Ну, ми пішли… – квапливо мовив Юрко, обіймаючи красуню-дружину.

– Юро, у вас є в запасі десять хвилин? Допоможи сумки до дому донести. Я набрала багато, сили не розрахувала.

– Завтра Тетяна із доньками приїдуть. Треба ж онучок побалувати… – посміхаючись, сказала Антоніна Юріївна.

– Так ми спізнюємося! Зараз сеанс розпочнеться. А потім у вас там така калюжа біля під’їзду, ми зараз забруднимося.

– Не в кіно потрібно буде йти, а відмиватись від бруду. Тут же зовсім недалеко, дійдете. – невістка Лера жваво вклинилася в розмову.

Юра трохи потоптався, дивлячись на матір із двома пакетами в руках. Потім глянув на дружину, кашлянув і додав:

– Мамо, чесно спізнюємося. Адже тобі правда пару будинків пройти. Ну, ми підемо.

– Ідіть, – без агресії, але з досадою в голосі сказала Антоніна Юріївна.

Вона дивилася в слід синові та невістці. Жінка поставила на тротуар пакети із покупками, щоб трохи перепочити. Вже за звичкою потрималася за хворий поперек.

– Жіночко, вам допомогти?

– Почула вона незнайомий голос.

Поруч стояв високий хлопець і простягнув руки, щоб підійняти сумки.

– Ой, ні, дякую! Мені ось зовсім близько… – посміхнувшись, відповіла Антоніна Юріївна.

Хлопець, який запропонував допомогу, пішов у своїх справах, а Антоніна Юріївна підхопила пакети й попрямувала до будинку.

Жінці раптом стало нестерпно прикро через те, що сталося. Її засмутив не сам факт відмови. Жінка міркувала про те, що зовсім стороння людина їй запропонувала допомогу, а рідний син байдуже пішов, залишивши матір.

…Антоніна Юріївна заміж вийшла пізно. На момент весілля їй було двадцять вісім, а обранцю В’ячеславу – тридцять. Зіграли весілля, і з первістком затягувати не стали.

Донька Танюша з’явилася через два роки після весілля. Ще за кілька років молода родина переїхала з малосімейки у хорошу трикімнатну квартиру, яку В’ячеслав отримав від підприємства, де працював.

Спочатку вони планували завести другу дитину, але якось не складалося. Так і мешкали втрьох. Батьки працювали, маленька Танюша спочатку ходила до дитячого садка, потім пішла до школи.

Якось на роботі Антоніна Юріївна відчула себе не важливо. Відпросилася додому, щоб трохи перепочити.

Усі симптоми вказували, що вона при надії. Наступного дня жінка сходила в консультацію, де й підтвердили її здогади.

Вдома подружжя порадилося і дитину вирішили залишити. Звичайно, вік уже не найкращий, але В’ячеславу дуже хотілося хлопчика. Та й Танюша вже зовсім виросла, закінчила дев’ятий клас, стала самостійною.

Попри вік, термін проходила вона дуже добре та легко. Жінка почувала себе чудово. А вже за кілька місяців на світ з’явився довгоочікуваний хлопчик.

Антоніна дуже хотіла назвати сина на честь свого батька – Юрієм. В’ячеслав був не проти. На тому й вирішили.

Маленький Юрко ріс спритним і рухливим. Антоніна Юріївна не могла натішитися сином. Завжди сподівалася, що він виросте справжньою надією та опорою для батьків, та для старшої сестри. Хлопчика балували, намагалися дати йому все найкраще.

В’ячеслава раптово не стало, коли Юра був уже студентом другого курсу. Тетяна на той час вже давно закінчила університет, встигла вийти заміж і стати мамою двох дітей. Ще тоді батьки допомогли молодим придбати квартиру.

Юра закінчив університет, і теж вирішив одружитися з коханою дівчиною Лєрою. Попри те, що Антоніні Юріївні обраниця сина не дуже сподобалася – надто зарозуміла, – перешкоджати весіллю вона не стала.

Жінка міркувала так: жити з нею не їй, а синові – йому й обирати з ким одружитися.

Проте, Валерія одразу ж показала свій характер. Молодята жили на орендованій квартирі. Одного разу в гостях в Антоніни Юріївни Лєра завела розмову на делікатну тему:

– Квартиру наймати дуже дорого. У нас із Юрою на життя зовсім нічого не залишається. Навіть нормальний курорт собі дозволити не можемо, як літні люди в Одесу їздили!

– Ну що ж робити, Лєрочко … Я ось за все життя тільки один раз з чоловіком відпочивала у санаторії у Трускавці. Якось усе не до відпочинку було… треба було дітей підіймати, то робота, то ще щось…

– Ну, це було раніше! Ви б ще епоху мамонтів згадали! Тепер часи зовсім інші. Усі мої подружки в Туреччину та Емірати відпочивати їздять, тільки ми все тут стирчимо… – не вгамовувалася Лєра.

– Та на що вам ця Туреччина? Он у нас на дачі як добре. І річка поряд, і ліс який чудовий. Хто ж вам забороняє? Приїжджайте та відпочивайте. Можна й басейн там поставити за бажання, – відповіла Антоніна Юріївна.

– Ну, ви придумали теж! Де Емірати – і де ваша дача! Там тільки комарів годувати, та картоплю вашу копати! – пирхнула невістка.

– Ну, тоді заробляйте на Емірати! Я вам зі своєї пенсії на такий відпочинок точно не назбираю.

– А з пенсії й не треба! От якби ви свою дачу продали, а ми на ці гроші квартиру з Юрою купили, тоді ми б і самі собі на курорт заробили, а не віддавали всі гроші чужій тітці.

– Ну, Лєро, ти й вигадала! Дачу я продавати не збираюсь. Я сама туди з великим задоволенням їжджу, і Таня з онуками там відпочивають, – заперечила Антоніна Юріївна.

Розмова того разу не склалася, але Лєра і потім не втрачала можливості нагадати про те, що дачу можна продати.

Якось жінка вирішила дати відсіч настирливій невістці.

– Лєро, ну що ти причепилася з цією дачею? У мене, окрім Юри, ще й донька є! Якщо я і продаватиму ділянку, то гроші потрібно буде поділити навпіл. І взагалі, ти вже не ображайся, але це трохи не твоя справа, – сказала Антоніна Юріївна.

– Нічого собі! Ви ж донечці своїй вже й так квартиру купили, а син все по чужих кутах блукає! – Не відступалася вона.

– Лєро, зі своєю нерухомістю та спадщиною я сама розберуся. І порадники мені в цьому питанні, точно не потрібні! Тож ти вже заспокойся.

Насправді в Антоніни Юріївни давно був складений заповіт, де вона і квартиру, і дачу заповідала дітям навпіл. Про це вони домовилися ще з чоловіком, коли той був живий…

…Антоніна Юріївна прийшла додому, розклала сумки. Вона планувала спекти пиріг онукам, але тепер настрою не було.

На душі залишився неприємний осад через вчинок рідного сина. На перший погляд, начебто б нічого такого жахливого не сталося, але жінка все одно відчувала досаду.

Зазвичай на дачі Антоніні Юріївні завжди допомагали Тетяна із чоловіком. Лєра з Юрою у вирощуванні фруктів, ягід та овочів особливої участі не брали. Однак, ніколи не відмовлялися від привезеного врожаю.

Цієї осені Тетяна з чоловіком і доньками поїхали в санаторій. Спочатку хотіли відмовитись від отриманої путівки.

– Мамо, ну як ми тут все залишимо. Треба картоплю копатиме, та й інших справ повно, – турбувалася Тетяна.

– Нічого, я Юру попрошу. Приїдуть із Лєрою і допоможуть, не зламаються, – запевнила вона.

Якось у п’ятницю ввечері Антоніна зателефонувала молодшому синові. На дзвінок відповіла Лєра.

– Ой, Лєро, а Юрко де?

– Він у крамницю вийшов, телефон удома залишив. А що щось трапилося? – Звичним тоном запитала Лєра.

– Та ні, власне, нічого такого серйозного. Просто хотіла вас попросити в суботу та неділю на дачу приїхати. Картоплю треба допомогти викопати, а то мені таке вже не під силу.

– А донька ваша з чоловіком чому не можуть? – сухо спитала вона.

– Ти ж знаєш, що вони в санаторій з дівчатками поїхали. Їм путівку на роботі виділили. Такий шанс, не відмовлятися ж… – пояснила Антоніна Юріївна.

– Ну, звичайно! Вони будуть відпочивати, у своїй квартирі жити, а ми картоплю копати та в орендованій будці тулитися!

– Ми на завтра вже домовилися з друзями зустрітися, тож приїхати ніяк не можемо, вибачте. А в неділю до роботи готуватимемося. Так, що самі розбирайтеся, – невдоволеним голосом відповіла невістка і поклала слухавку.

Коли в телефоні почулися короткі гудки, Антоніна Юріївна вирішила, що з Лєрою із цього приводу розмовляти марно.

Жінка подумала зателефонувати Юрі через деякий час, коли він повернеться додому. Вона набрала номер сина кілька разів, але відповіді так і не надійшло. Пізніше Юрко теж не передзвонив.

У суботу вранці вона сама поїхала на дачу. Потроху копала картоплю, сама складала у відро врожай, перебирала.

– Антоніно, ти що ж сама і копаєш і збираєш? – крикнула через паркан сусідка Лариса.

– Так. Говорять, дощі йдуть. Потрібно викопувати, – відповіла вона.

– А що ж діти тобі не допоможуть, Тоню?

– Тетяна у санаторії, а син зайнятий.

– Ну, ви й даєте. Стривай пів години. Зараз мій Пашка приїде, він тобі викопає культиватором, тільки збирай.

– Та що ти… Не треба, – спробувала відмовитися Антоніна Юріївна.

Але сусідський син Паша все одно прийшов та допоміг.

– Пашо, скільки я винна? – спитала Антоніна Юріївна, коли роботу вже закінчили.

– Та нічого не потрібно, що ви…

Антоніна Юріївна зайшла додому. Кілька хвилин посиділа на дачному дивані. Вже не вперше чужа людина допомогла їй просто так, а рідний син відмовився.

Жінка ще вчора напекла пирогів, купила цукерок до чаю, та багато солодощів. Сподівалася, що син із невісткою все ж таки приїдуть. Вона зібрала всі смаколики та пішла до сусідки.

– Паша грошей не взяв. Візьми хоч пироги, та солодощі. Дітей порадуйте і самі поп’єте чаю.

– Від пирогів не відмовлюся! Змалку пам’ятаю, які вони у вас смачні, – радісно сказав Паша.

– Так, проходьте, зараз усі разом чай питимемо! – привітно сказала дружина Павла.

– Звичайно заходь, Тоню, чого на вулиці стояти, – підтримала сусідка Лариса.

У неділю ввечері Антоніна Юріївна зателефонувала до сина.

– Алло… – сонним голосом відповів Юра.

– Синку, що ж ти мені не передзвонив на пропущені… Може мені було погано…

– Ну Лєра ж сказала, що ти з приводу картоплі дзвонила. У мене на вихідні були інші плани, мамо. І взагалі, треба заздалегідь попереджати. Мені на дачу взагалі не цікаво кататися. І Танька в санаторій могла б і не їздити.

– Гаразд, Юро, добраніч. Бувай.

Того вечора Антоніна Юріївна вперше пошкодувала про те, що назвала сина на честь свого тата – сердешної та доброї людини.

І перед сном вона ухвалила єдине правильне для себе рішення – переписати заповіт. Оформити дарчу на доньку. Якщо дача синові не цікава, так тому й бути! Не буде йому дачі…

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Ставте вподобайки, пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу?