Після того, як моя бабуся овдовіла, вона зненацька зблизилася з сусідом-вдівцем – людиною, яка раніше була просто знайомим.

Їхній спільний досвід втрати та самотності зблизив їх, і незабаром старий почав відвідувати мою бабусю, щоб скласти їй компанію. Зрештою вони вирішили жити разом.

Дідусь передав свій будинок дочці і переїхав до будинку моєї бабусі , де він виявився дуже корисним, усуваючи різні пошкодження та чудово перетворюючи приміщення.

На жаль, діти дідуся поступово втратили з ним зв’язок, більше не відвідували його і не пропонували допомогу по господарству чи у саду.

Потім уже моя бабуся важко захворіла , і лікарі майже не сподівалися на її одужання.

Це спустошило старого, оскільки він дуже полюбив її за цей час. Подібна ситуація спонукала його дітей скликати збори, щоб вирішити, що робити з їхнім батьком.

Дивно, але ніхто з них не хотів брати його до себе: кожен наводив свої нібито вагомі причини.

Найдивовижніша пропозиція надійшла від дочки, якій тепер належав великий батьківський дім: вона запропонувала відправити старого до будинку престарілих.

Було бентежно бачити таку байдужість з боку його дітей, які, здавалося, забули роки турботи, зусиль та любові, які їх батько вклав у їхнє виховання.

Все це навело мене на сумний роздум про те, як іноді діти не відповідають взаємністю на любов і турботу, які їм надають їхні батьки.

КІНЕЦЬ.