Зі своєю майбутньою дружиною я зав’язав стосунки ще у школі. Щоправда, спочатку вони були всього лиш дружніми, а з часом переросли у щось більше. Олеся перевелась до нашої школи тільки після 9 класу, а в одинадцятому ми вже вважались парою та часто разом ходили гуляти.

Тоді ми вступили до одного університету, стали шукати спільну квартиру, відповідно, почали жити разом. Якось, поговоривши, Леся сказала, що батьки не можуть утримувати нас безкінечно, тому ми й перевелись обоє на заочне навчання і пішли на роботу.

Минуло пів року і Леся показала мені тест на вагітність. Ніякими словами не описати, яким щасливим я тоді був бачити тих 2 смужки. Ми запланували весілля і родичі не втомлювались казати, які за нас раді, і як чекають того самого дня. Я був переконаний, що наше кохання вічне.

Вагітність моєї коханої проходила цілком нормально, лікарі казали, що наша дівчинка здорова, розвивається відповідно свого віку. Але якось вранці після пробудження кохана почала скаржитись на біль в животі. Я знав, що з таким жартувати не можна, тому одразу посадив її до автомобіля та повіз у лікарню.

Там почались пологи. І я просто не тямив себе від переживань, оскільки термін був за маленьким. Моя люба кричала на все відділення, але все ж скоро на світ з’явилась наша донька. Щоправда, далі почалось щось гірше…

Моя Олеся після пологів втратила свідомість і що лікарі їй не робили, проте до тями привести її не вдалося. Це був останній ранок її життя, останній ранок, коли я бачив її посмішку, чув її голос. Із Златусею ми залишились самі.

Довго я не міг оговтатись. Здавалось, що увесь світ зупинився і щось всередині мене просто рухнуло. Я молився, я плакав ночами, я просив у вищих сил, аби це було просто страшним сном. Але коли я розплющував очі, то нічого не змінювалось. І стимул жити далі мені давала тільки донька.

Свою принцесу я люблю більше за життя. Вона з кожним днем більше і більше нагадує мені свою маму. Я впевнений, що кохана спостерігає за нами, нашою любов’ю. Вона – наш охоронець, наш янгол, наша берегиня. Я відчуваю її присутність і вірю, що частинка неї завжди поряд.

Хотілось би, щоб люди більше цінували те, що мають, ті стосунки, які мають. Бо в один простий день все може лопнути, як мильна бульбашка. І тоді буде пізно думати.

КІНЕЦЬ.