Так склалося, що мені довелося поміняти кілька робіт і нарешті я потрапила до нормального колективу, повністю жіночого, що мене дуже втішило. Але головне, що начальниця була майже одного з нами віку і завжди з розумінням ставилася до наших проблем.

Якщо комусь із нас доводилося запізнюватися або раніше піти з роботи, Ганна давала дозвіл, часто прикривала перед начальством. Зауваження робила тільки усно і те наодинці, щоб не принижувати при всьому колективі.

Ми були дуже задоволені, раділи, що так пощастило із завідувачкою, адже раніше начальником нашого відділу був чоловік у віці, дуже строгий (я тоді ще не працювала тут), який пішов на пенсію. Дівчата говорили, що не могли дочекатися, поки він піде.

Але так не могло довго продовжуватись, надто все було добре. Яка ж коротка пам’ять і подяка людська!

Поступово співробітниці почали робити так, як їм вигідно. Могли в робочий час не лише каву пити та розмовляти подовгу, а й збігати до сусіднього магазину за продуктами чи в інтернеті обирати обігрівач, щоб не витрачати на це час удома.

Деякі стали вже просто нахабніти, хоча кілька людей, і я в тому числі, намагалися їх навчити і зупинити. Але вони говорили, що робота від цього не страждає, отже, все гаразд.

Начальниця почала делікатно робити зауваження, сказавши, що і нас можуть у будь-який момент перевірити. Так і сталося.

Коли раптово приїхав шеф і, зайшовши до відділу, спитав, де це співробітники, ми були шоковані. Отримали всі, в тому числі й завідувачка, яка зняла з усіх премію, і відповідно відразу ж стала «поганою».

Колеги почали писати на неї скарги, щоби помститися, але підсумок був несподіваним, її просто звільнили або перевели не інше місце, точно ніхто не знає. А ми отримали те, що заслужили, — нового керівника відділу.

Закінчилися запізнення та походи за покупками, і тепер ми вже пересварилися між собою. Кожна намагається довести, що це ми винні, крім неї.

Обстановка настільки напружена, що не знаю, як тепер працювати тут. А так все добре починалося.

КІНЕЦЬ.