– Ми батьки, і це наш обовʼязок – допомогти сину, – благала Анна чоловіка, але Микола стояв на своєму.

– Я своє слово сказав, хата у нас є.

Це стало справжньою тріщиною у родині.

Ганна та Микола жили в селі, в своїй хаті разом з дітьми.

Микола все життя працював у колгоспі, звик, щоб усе було по його. Сказав – значить так має бути. Не любив суперечок, а ще більше – коли хтось мав іншу думку. Ганна – стримана жінка, звикла мовчати. Вона завжди намагалася згладити гострі кути, але з роками просто втомилася.

Син Андрій працював на тракторі, майже не говорив. Увечері приходив додому, з’їдав вечерю і йшов до своєї кімнати. Дочка Марійка вчилася в районному центрі, приїжджала тільки на вихідні – і то через раз. Вона часто говорила, що не хоче такого життя, як у батьків, і мріяла про місто.

Справжнє напруження почалося, коли Андрій заговорив про те, що хоче будувати окрему хату.

– Тут будинок є, живи собі, – відмахнувся Микола.

– А я хочу жити сам. Щоб не казали мені, коли вставати і як щось робити, – відповів син.

– То йди й будуй. Тільки не проси допомоги, – різко кинув батько.

Ганна стояла між ними, як між двома стінами. Сама не знала, що краще. Хотіла, щоб діти були поряд, але розуміла – кожен хоче свободи.

Марійка, почувши цю розмову, тільки знизила  плечима.

– Замість хату будувати – краще б вчився або шукав нормальну роботу в місті. Тут ти пропадеш, як і всі.

– Не твоє діло, – сухо відповів брат.

– То й не буде мого, – різко сказала Марійка й пішла в кімнату.

Сварки ставали звичним. То через те, що Марійка не помагає вдома, то через те, що Андрій не відповідає на питання. Микола постійно бурчав, що діти невдячні, а Ганна тільки зітхала.

Здавалося, в тому домі навіть двері скрипіли з образою.

Одного разу Марійка приїхала з новиною:

– Я переїжджаю в Тернопіль. Подали заявку на гуртожиток, буду там жити і далі вчитись.

Микола знову загорівся:

– Та ти вже й так нічого тут не робиш. Думаєш, корови самі себе подоять?

– То продайте тих корів, – спокійно сказала вона. – Усе одно їм ніхто не радий.

– А ти, мамо, що мовчиш?! – гримнув Микола.

– А що маю казати? Вона ж не маленька вже, сама вирішує, – відповіла Ганна втомлено.

Марійка поїхала. Андрій лишився вдома, але ще більше замкнувся. Микола цілими днями крутився по господарству. Ганна мовчки все прибирала, готувала, варила борщі – але душа в неї німіла від холоду в хаті.

Минали тижні. Село жило своїм – хтось женився, хтось похорон справляв. А в хаті Палійчуків усе стояло – ніби замкнене життя.

Одного вечора, коли Андрій сидів на лавці, Ганна вийшла до нього.

– Сину, послухай… Я знаю, що нам важко. Але ти розумієш – так не може бути вічно. Ми ж не чужі.

– А чого всі мовчали, коли все починалося? – тихо відповів Андрій. – Я сам по собі, Марійка – сама, а ви з татом – кожен у своєму кутку.

– Бо всі чекали, що хтось перший поступиться… Але ніхто не зробив кроку.

Він нічого не відповів. Лише зітхнув.

Наступного дня Ганна сама подзвонила Марійці. Не з докорами, а з проханням – приїхати просто поговорити. Донька здивувалась, але приїхала.

Цього разу без криків. Вперше за довгий час усі сіли за стіл. Було незручно, але не зле. Говорили повільно, обережно, ніби вчились заново чути одне одного.

– Я не хочу сваритись більше, – сказала Марійка. – Але я теж маю право на своє життя.

– Та й ми не святі, – буркнув Микола. – Просто хочемо, щоб ви нас розуміли.

– А ми хочемо, щоб нас слухали, – додав Андрій.

Звичайно, все не стало ідеальним враз. Але маленькими кроками родина почала зближуватись. Андрій іноді сам щось питав у батька, Марійка приїжджала частіше. І хоча в хаті ще траплялись суперечки, тепер у них була одна спільна мета – зберегти те, що ще можна було врятувати.

У кожній родині бувають складні моменти. Але поки люди живуть під одним дахом – усе ще можна змінити. Головне – не мовчати назавжди. І зрозуміти, що родина – це щоденне бажання чути і бути почутим.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело