Мені здається, що якщо мама найближчим часом не з’їде назад до себе, ми з чоловіком розлучимося. Мама дуже талановито налаштовує нас проти один одного.

Я знала, що їй мій вибір супутника життя припав не до душі, але думала, що поява онуки якось змінить її настрій стосовно чоловіка.

Мама ж, як мені здається, тільки вдала, що змирилася, а за фактом поставила собі за мету нас розвести. І начебто робить все з кращих спонукань, але результат її дій абсолютно зворотний.

Ми з чоловіком винаймаємо квартиру, в кредити вирішили поки не влазити, бо я в декреті, а якщо чоловік залишиться без роботи, ми не зможемо платити кредит.

З орендованої квартири хоча б тимчасово можна буде переїхати до когось із батьків або знайти дешевший варіант. Тому вирішили, що кредит відкладаємо на момент мого виходу із декрету.

Взагалі, не передбачалося, що мати приїде до нас жити. Але в мене була важке виношування дитини, а потім такі ж тяжкі пологи, тому коли мама запропонувала приїхати допомогти, я зраділа. Чоловік також не був проти.

Але коли мама приїхала, все виявилося не так безхмарно, як мені здавалося. Хоч вона й запевняла, що не збирається лізти у наші стосунки, вона все одно в них лізе. Не прямо, а ніби якимись постійними зачіпками, ніби й не пред’являє нічого, але після її фразочок починаєш замислюватись.

Наприклад, чоловік прийшов із роботи, поїв і ліг телевізор дивитися. Ось що не так? З дитиною я чи мама, куди йому ще третім лізти.

Він працював, робота в нього на ногах, ясно, що він втомлюється за день і надвечір хочеться витягнутися на дивані. Але якби мені була потрібна допомога, він би допоміг.
Мама прямо зятю нічого не каже, але при мені зітхає, що ось, чоловік на дивані, а я тут як в’юн на сковорідці кручуся, а міг би чимось допомогти.

– Розумію, що з роботи, але так звикне, я поїду, а ти намучишся. Адже він навіть не поривається щось зробити. Ну то може він мене соромиться, а так буде допомагати.

Або почне розмірковувати про квартиру. І далеко, і сама квартира не найкращий варіант, але зрозуміло, що ми зараз обмежені в коштах.
Не те щоб засуджує, але починає мене розкручувати на розмову, а як би хотіла, а щоб хотіла, а потім шкодувати, що ми цього собі дозволити не можемо.

Чоловік усе це чує, але мовчить. Ми ж ніби просто міркуємо, мама не звинувачує його ні в чому, а докопуватися до слів остання справа. Але через якийсь час мама починає вже розмову із зятем, теж ніби ні про що, не звинувачуючи, не засуджуючи безпосередньо, але чіпляючи.

– А ось дядько Саша помічника собі на підробіток шукає, ти не хочеш? Ну, я знаю, що ти працюєш, але може тобі цікаво було б більше заробити. Але ні, так ні, ваше життя. Вистачає і добре.

Ось таких розмов завжди дуже багато. Тут фраза, там фраза, якесь невинне наче питання, а ми з чоловіком потім сваримося, бо накопичується цей негатив.

З дитиною вона мені начебто допомагає, але при цьому у квартирі дуже напружена атмосфера, яка з кожним днем стає дедалі вибухонебезпечнішою.

І виходить ситуація, що мама поїде, стане важче і ми з чоловіком нервуватимемо і сваритися будемо частіше. Мама не поїде – ми теж будемо сваритимемося через її підказки.

Краще б не приїжджала, мені здається, що тоді ми б пережили все це набагато легше, а зараз усі вже накручені й вибуху не оминути. Як це все вирішувати, я не розумію.

КІНЕЦЬ.